Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 161

Але він зазнавав тиску, викликав невдоволення і з боку польських, і з боку російських ідеологів та урядовців. Навчені досвідом повстання, польські пани боялися, що діяльність громад підніме хвилю народного повстання, яка і їх затопить. Через те вони провокували російський уряд на репресії проти українських діячів, котрі будили свідомість народу.

Російські ідеологи типу Каткова також нацьковували царський уряд на учасників українських громад, бо немає, мовляв, ніякого осібного українського народу, його історії та мови, є лише один народ — російський.

Все це завершилося тим, що в 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкувати українською мовою книжечки для народу, підручники, духовні твори тощо, бо “… никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может… Наречие, которое употребляет простонародье, есть тот самый русский язык, только испорченный влиянием Польши”, — навчав міністр непосвячених.

Але задушити суспільну думку і культуру великого народу одним циркуляром було неможливо. Вони розвивались. Культурно–просвітницький рух, який усе більше усвідомлювався як національно–визвольний рух українського народу, розширювався і поглиблювався.

У 70–х роках XIX ст. у різних містах України продовжують створюватися громади. Нове покоління інтелігенції, зокрема молоді, вливається в них своєю працею. Цей громадівський рух часом з’єднується із демократичними гуртками й організаціями загальноросійського спрямування, які базувалися на гаслах соціалізму, що в цей час уже ставав модним на Заході і в Росії.

Особливо бурхливою була діяльність у 70–80–х роках “Старої громади”, котра об’єднала видатних учених, літераторів, композиторів не лише України Наддніпрянської, а й Галичини, Закарпаття, Буковини, багатьох слов’янських країн. На III Археологічному з’їзді в 1874 р., який став міжнародним науковим явищем завдяки діяльності українських учених, Україна заявила про себе високою культурою, драматичною історією, героїзмом своїх історичних діячів. Це викликало страх і невдоволення як польських панів, так і російських урядовців, які боялися відродження української культури, науки й освіти, що вело до відродження державності. Через те в 1876 р. царський уряд видає новий указ про заборону української мови, літератури та культури. Він був підписаний царем Олександром II у німецькому курортному містечку Емсі, і тому його називають Емським указом. Цим указом заборонялося ввезення українських книжок із Галичини, де вони могли друкуватися рідною мовою завдяки конституційним законам Австро–Угорщини. Емський указ забороняв проповіді в церквах українською мовою, заборонялося навіть співати пісні українською мовою. Відомий український учений С. Єфремов розповідає, що коли українська громада в Києві влаштовувала концерт, то пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” мусили перекладати французькою мовою… А в Одесі назву спектаклю “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” перекладали для афіш російською мовою: “Ах да не ходи, Гришка, да на пикник”.