Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 149
Раїса Петрівна Іванченко
У той же час значна частина українських освічених людей плазувала перед імперією, запопадливо догоджала російським правителям, охоче йшла на службу в російські установи, де добре платили, і навчилась досить вправно оспівувати велич імперії й топтати рідну мову і культуру.
Ось чому відродження української національної свідомості та державницької ідеї в XIX ст., становлення нової української мови і літератури, історичної науки відбувалося дуже повільно.
Коли з’явилась “Енеїда” Івана Котляревського, стало зрозуміло, що Україна невмируща, що вона підвелася з колін. Коли з’явилась постать Тараса Шевченка на тлі тогочасної суспільної немічності, стало очевидним, що український народ випростався й піднявся на весь свій величавий зріст, на всю могуть нескореного духу, піднісся над ганьбою і нищенням у минулому. Ось чому Т. Шевченко становить цілу епоху в історії відродження не лише української літератури, а й українського духу й національної самосвідомості.
Тарасові Шевченку належить особливе місце у відродженні національної та державницької ідеї. Він був першим із тих, хто зрозумів, що запроданство українських письменних людей, які безоглядно єднались з урядовими імперськими колами, спричинилося до приниження і знесилення національної гідності українського народу.
Коли Росія зламала договір з Богданом Хмельницьким 1654 р. і через 5 років Україна стала пограбованою і розтерзаною, її одразу ж почали перетворювати в сировинний придаток до Московського царства, з неї вигрібали не тільки хліб, худобу, людей, але й інтелектуальну силу народу.
Тарас Шевченко, опонуючи російським шовіністичним та українським історикам–лакеям — землячкам–блюдолизам, які оспівували царів–імператорів і так зване возз’єднання, у низці поетичних творів показав справжню сутність політики російського самодержавства щодо “меншого” брата — України, висміяв і отих “просвіщенних” землячків, які “оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма”.
Поета боляче вражала моральна деградація частини української інтелігенції, яка навчилась добре говорити по–московському й безсоромно оббирати свого ж таки брата–гречкосія. Це та зросійщена юрба, яка перейнялась ідеєю чужого “отечества” і була по–лакейському віддана йому.
І справді, гурти дяків, писарів, учителів, книжників набиралася найбільше з українських колегій та академій, бо Україна й надалі залишалася “білою Африкою” для імперії, звідки до Російської держави відправлялися натовпи молодиків, яким не було місця на своїй землі — тут усе належало присланим зі столиць урядовим повелителям та чиновникам. Усі ті юрмища з України перекачувала до себе Росія, перетравлювала їх і їхню силу, вливала у своє тіло, знищуючи українство як освічену європейську націю, перетворюючи народ у німих безпам’ятних рабів.