Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 146

Українська ідея “Київ — другий Єрусалим” була символом значущості духовного розвитку народу і його культурної досконалості як головного постулату історичного буття, на відміну від ідеї поклоніння силі, ідеї насильницького підпорядкування чужих земель і народів, утвердження егоїстично–централістичних забаганок володарів. У такий спосіб утверджувалась в українському суспільстві ідея національної самобутності та самосвідомості, що живила пам’ять про державницьке існування народу і переконувала в прийдешності такого існування. Навіть за Катерини ІІ, коли імператриця зібрала послів для вироблення “Нового уложенія”, козацькі посли з України висловили ряд претензій до законів імперії і заявили з гордістю, що українці мають найліпші закони, через те вони й вимагали повернення Україні її законів, гетьманів, системи управління, армії.

Ця гордість за Україну, за її історичні й політичні надбання в минулому, за державницькі інституції часів Гетьманщини перейшла і до української інтелігенції пізніших часів. Без Гетьманщини не було б можливим відродження державницьких традицій не лише в Наддніпрянській Україні, а й у Галичині, яке ми спостерігаємо там уже в першій половині XIX ст. Гетьманщина стала акумулятором національних ідей, які потім витворили нову генерацію представників української інтелігенції, що розпочала новий період українського відродження.

Важливе значення мав той факт, що ідеологи гетьманської держави усвідомлювали своє спадкоємство від епохи першої державності українського народу — епохи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства. У політичних трактатах, теоретичних, художніх творах українські автори гетьманської доби не забували, що Українська держава мала тісну сув’язь із тією давньою епохою, що вони, сучасники козацької державності, є продовжувачами державницької традиції Київсько–Руської та Галицько–Волинської держави.

Це мало велике значення для того часу. Бо усвідомлення цього успадкування давало непорушну упевненість у правоті своїх домагань, давало цій ідеї силу вистояти в найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України. Мало значення це і в майбутньому для розвитку суспільно–державницької ідеї українців.

Українська державність виникала на території, яка розміщена в небезпечному геополітичному просторі. І це завжди відбивалось на долі української державності й народу. Україна постійно перебувала в епіцентрі східних навал, завжди приймала на себе першою удари східних ординців, починаючи з дохристиянських часів. Коли степовий Схід тиснув на цю територію, і орди нищили міста, ремесла, писемні пам’ятки, храми, людність, Захід намагався скористатись силою держави Дніпровсько–Карпатського регіону для своєї безпеки. Водночас прагнув підсилити себе економічно за рахунок цієї території. І цей урок, визначений геополітичним становищем української державності, повинен і нині враховуватися нашими сучасними політиками та державцями: ні Схід, ні Захід ніколи не були зацікавлені в утворенні міцної держави в цьому регіоні, хоча саме така міцна держава завжди була гарантом стабільності в існуванні цивілізації Заходу. Ця позиція Заходу щодо України відбилась і в XVIІІ ст.