Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 145

Найперше таке надбання — знищення кріпосного права, зметення чужоземного польсько–шляхетського панування, витворення українським народом нового типу соціальних відносин. Після визвольної війни на Лівобережжі в основному переважали дрібні селянські та козацькі господарства та хутори, невеликі земельні володіння української шляхти, які фактично являли собою фермерські господарства. Україна однією з перших країн у Європі перейшла в XVII ст. в соціально–економічному розвитку на капіталістичний приватновласницький тип господарювання. Перед нею відкривались перспективи потужного економічного піднесення.

Але опинившись під владою абсолютистської Російської монархії, українська економіка знову потрапила під безжальний тиск кріпосництва, яке знищило це завоювання українського народу. В Україні відновлюється жорстокий феодальний визиск, якого не було навіть у найчорніші часи польсько–шляхетського владарювання. Це кріпосництво було позначене, як говорив відомий учений тих часів В. Каразін, азіатськими формами землеволодіння і рабовласництва. Натиск цієї системи на ще молоді соціально–економічні здобутки України дуже швидко знищив їх і тим відкинув нашу державу на сто–двісті років назад.

У політичному плані знищення державних інституцій, армії, суду адміністративно–територіального поділу та власних органів управління перетворило Україну на глуху провінцію Російської імперії. Проте ще тривалий час Україна у XVIII ст. залишалась вогнищем інтелектуального живлення імперії. Російський історик Архангельський так характеризує вплив України XVII ст. на Москву: “Кияни, незважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Москві, найкращими, найвидатнішими її діячами”. До речі, українські вчені, які не могли застосовувати свої державницькі теорії на батьківщині, ставали видатними теоретиками й діячами в розбудові російського самодержав’я. Зокрема один із видатних українських письменників, вчений — Феофан Прокопович став автором трактату “Правда воли монаршей”, в якому обґрунтовував підвалини самодержавницького управління як найбільш доцільного саме для Росії. Можливо, на той час ця ідея була виправданою.

У XVII–XVIII ст. українські вчені власними працями підтримували інтелектуальне життя в Україні. Вони витворили і свою ідеологію, яка підносила в очах ученого світу наш народ. Якщо московські державники створили теорію “Москва — третій Рим, а четвертому не бути”, то українські публіцисти висунули нову ідеологію: Київ — другий Єрусалим. Першим висловив цю ідею в 1622 р. Іов Борецький. Петро Могила, київський митрополит, у 1633 р. повторив її. За Хмельницького вона набуває широкої популярності у проповідях духовенства, в літературі, в приватному листуванні тощо. Наприклад, кошовий отаман Кузьменко в 1693 р. в листі до Мазепи згадував “второй Єрусалим, богоспасаємий град Київ”. Той же Феофан Прокопович підтримав цю ідею: Київ — другий Єрусалим, тобто Київ є центром духовної культури народів. Для українців ця ідея досягла найбільшого поширення за Івана Мазепи, даючи силу й на снагу державно–національній свідомості українського суспільства.