Читать «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» онлайн - страница 139

З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви українського суспільства, через що упродовж століть відбувався відплив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави. Сформована в ході визвольної боротьби в XVII ст. нова козацько–старшинська верхівка не мала панівного економічного становища в своїй державі, мусила вдаватись за допомогою до державних структур Польщі, Росії, Туреччини, щоб закріпити за собою завойовані багатства і привілеї. Зрештою, і вона була ослаблена через десятиліття визвольних воєн, що завершились наприкінці XVІІ ст. пануванням в Україні трьох держав — Польщі і Туреччини (на Правобережжі та Півдні) та Росії (на Лівобережжі).

На обох берегах Дніпра щодо української панівної верстви в найбрутальніших формах продовжувалася політика витіснення її з позицій, які вона зуміла зберегти в попередні часи. Російський уряд вдавався ще й до військової сили. Російська імперія насильницьки підпорядковувала українську землю з допомогою війська, яке вона постійно тримала в містах, підкорювала українську військову силу та її керівне ядро власним інтересам. Російський уряд вдавався також до відвертого перекуповування частини панівної української шляхти землями, посадами, привілеями, чим вносив розкол у її середовище.

Через те українська козацько–шляхетська еліта була слабкою політично не консолідованою. Іншої ж провідної верстви в Україні не було. Українські міста не відігравали провідної ролі, як, скажімо, міста в Західній Європі. Козацтво не могло обіпертись у своїй боротьбі на міста. Причина зрозуміла — міста в Україні за Польщі були під польсько–католицьким правлінням, яке від самого початку відтісняло українське православне населення зі сфер життєвої діяльності міст. Ця ситуація повторилась і при встановленні російського владарювання на Лівобережжі. Міста з їхньою освітою, ремісничим виробництвом, широкою торгівлею, зв’язками з іншими країнами опинилися в руках російської адміністрації та заможних верств, які опирались тут на російські гарнізони.

Таке соціально–економічне та морально–політичне становище й призвело до падіння Гетьманщини — Української козацької держави.

Соціальні інтереси козацько–шляхетської еліти, провідної сили в боротьбі за незалежність України, переважили інтереси національні. Імперський уряд грав на соціальних забаганках шляхти, підсилював соціальний егоїзм, підкуповував старшину посадами, пільгами. На українську шляхту у 1785 р. була поширена ота “вожделенна” для поміщиків “Жалувана грамота дворянству”, яка вивільняла дворян від військової служби, постоїв, податків…

Українська козацька старшина, як освічена в цілому верства, сипонула в державні установи Росії працювати й почала доводити високородність свого походження; стягувала поспішно свої старі шаровари й жупани й натягувала німецькі камзоли й вузькі чоботи, французькі трикутні капелюхи й англійські плащі, намагалась бути схожою на російських зденаціоналізованих дворян. Більше того, українська козацька старшина почала віддавати до навчання своїх дітей у престижні російські заклади, котрі постали працею саме українських вчених із Києво–Могилянської академії, колегіумів і шкіл.