Читать «Вушко голки» онлайн - страница 164

— Впустила чашку, — відповіла Люсі. Її голос тремтів, і приховати це не вдалося.

Знову скрипнуло ліжко, потім дошка на підлозі. Усе, дороги назад немає. Люсі схопила рушницю, притисла до себе Джо і через задні двері кинулася в гараж. На півдорозі її охопила паніка: а ключі точно в машині? Звісно, мають бути в машині, адже вона завжди лишає їх там. Ноги сковзнули на грязюці, й жінка впала на коліна. До дверей сараю Люсі вже бігла.

Вона прожогом відчинила дверцята та посадила Джо на місце пасажира. Малий завалився на бік — довелося згаяти ще кілька секунд, щоб посадити його рівно. Люсі кинулася до інших дверцят, рушницю жбурнула вниз, до ніг.

Крутнула ключ — двигун кашлянув і заглух.

— Будь ласка, будь ласка...

Знов крутонула — цього разу двигун слухняно зарохкотів. Із дверей кухні вибіг Фабер. Люсі ввімкнула передачу, й авто вилетіло з сараю. Жінка дала повний хід. Колеса пробуксували на місці, але відразу вгризлися в грязюку. Швидкість збільшувалася надзвичайно повільно. Агент кинувся слідом за машиною — босий по грязюці.

Неймовірно, але він наздоганяв джип. Люсі з усіх сил потягла за ручку газу, майже вириваючи її. Хотілося кричати з розпачу. Фабер відставав від автівки ще приблизно на ярд — він біг, наче професійний спортсмен, шторхаючи ногами м'яку землю під ритмічне дихання. Нарешті увімкнулася наступна передача, машина смикнулася й поїхала швидше.

Люсі глянула в дзеркало — чоловік майже відстав. Проте в останню мить він стрибнув уперед і лівою рукою схопився за ручку на дверцятах, а правою — за свою ліву руку. Тримаючись за машину, Фабер біг поруч, ледве торкаючись ногами землі. Люсі заклякла від страху, дивлячись у його налиті кров'ю очі. Було видно, що йому дуже важко і боляче.

Рішення прийшло миттєво: тримаючи кермо однією рукою, вона простягла другу та ткнула довгий ніготь просто йому в око. Фабер відпустив дверцята і впав, закриваючи руками обличчя. Відстань між ними швидко збільшувалась. Люсі раптом усвідомила, що плаче.

За дві милі від будинку вона побачила Девідів візок. Він стояв на краю прірви, наче меморіал. Дощ поки що ніяк не міг зашкодити його металевим та гумовим частинам. Люсі дивилася на нього знизу вгору — його чорний силует чітко виділявся на тлі сталевого неба. Візок видавався ураженим — як яма з-під вирваного з корінням дерева чи дім із розбитими вікнами.

Згадалося, як Люсі вперше побачила цей візок у лікарні. Він стояв біля Девідового ліжка — і чоловік хвацько перекинув себе в нього та проїхався палатою.

— Легкий, як пір'їна! З авіаційного сплаву! — повідомив він з якоюсь нервовою радістю, швидко доїхав до вікна й повернувся до жінки спиною. Люсі підійшла і побачила, що він плаче. Це був останній раз, коли їй вдалося взяти його за руку та втішити.

Скоро дощ і сіль перетворять метал на іржу, а шкіряне сидіння прогниє.

Джип проїхав повз візок і не спинився.

Ще за три милі — коли позаду залишилося півдороги — закінчилося пальне. Люсі вдалося примусити себе не панікувати. Звичайна швидкість людської ходи — чотири милі на годину. Вона десь таке читала. Фабер мав спортивну статуру, але в нього була пошкоджена нога. Принаймні коли він побіг за джипом, то точно погіршив своє становище. Виходить, наразі в Люсі є перевага — десь на годину. Сумнівів у тому, що він переслідуватиме її, не було: радіопередавач у Тома, і він це знає.