Читать «Скандинавська міфологія» онлайн - страница 25

Ніл Ґейман

Ті, хто був справа від третьої дитини, бачили гарненьку дівчинку, а от ті, хто йшов зліва, намагалися на неї не дивитись, бо перед ними поставав мрець, в якого шкіра й плоть зогнили дочорна.

— Ти нічого не помітив? — запитав Тор у Тюра на третій день зворотної мандрівки через Країну крижаних велетнів. Вони зупинились на ночівлю посеред невеличкої галявини, і Тюр саме чухав пухнастий загривок середньої дитини Локі своєю велетенською правицею.

— Що саме?

— Вони не переслідують нас — я маю на увазі, велетні. Навіть мати цих створінь не кинулась за нами. Складається враження, ніби їм хочеться, щоб ми забрали дітей Локі з Йотунхейма.

— Дурниці, — відказав Тюр. Біля вогнища було тепло, проте ці слова змусили його здригнутись.

Пройшло ще два дні важкої подорожі, й ось вони увійшли до зали, де сидів Одін.

— Це діти Локі, — пояснив Тюр коротко.

Перша дитина Локі була прив’язана до сосни, але вже стала довшою за саму сосну. Дитину звали Йормунґанд і це був змій.

— Він виріс на багато футів за ті дні, що ми його несли, — додав Тюр.

— Будь обережним, — застеріг Тор. — Він плюється пекучою чорною отрутою. Якось плюнув на мене, але промахнувся. Тому ми й прив’язали його голову до дерева.

— Він дитина, — сказав Одін. — Тому й досі росте. Ми відправимо його туди, де він не завдасть нікому шкоди.

Одін відніс змія на узбережжя моря, що простягається поза всіма світами, моря, що оточує Мідґард, і там, на березі, відпустив Йормунґанда й дивився, як він плазує та ковзає під хвилями, як відпливає, звиваючись і петляючи.

Одін стежив за ним своїм єдиним оком, поки змій не зник за обрієм, і думав, чи правильно вчинив, бо не знав цього напевне. Він зробив так, як підказали йому сни, але снам відомо більше, ніж вони показують навіть наймудрішому з богів.

Змій буде рости у сірих водах світового океану, рости, поки не охопить всю землю. В народі Йормунґанда прозвуть змієм Мідґарда.

Одін повернувся до великої зали й наказав дочці Локі підійти до нього.

Він поглянув на дівчинку: на правій стороні обличчя — біло-рожева щока, зелене, як у Локі, око, червоні повні губи; на лівій — шкіра плямиста, в борознах, розпухла від ударів смерті, незряче око біле та гниле, а безгубий рот зморщений і натягнутий на мертві коричневі зуби.

— Як тебе звуть, дівчинко? — запитав Бог-отець.

— Мене звати Хель, — відповіла вона, — коли ваша ласка, Боже-отче.

— Ти чемне дитя, — зауважив Одін. — Цього в тебе не відбереш.

Хель мовчки дивилася на нього своїми різними очима: одним зеленим, холодним, як лід, другим — мертвотно-блідим, тьмяним, зогнилим і неживим, — і не було страху в її погляді.

— Ти жива? — запитав Одін дівчинку. — Чи, може, ти труп?

— Я — це я, Хель, донька Анґрбоди і Локі, — відповіла вона. — І понад усе мені подобаються мертві, їм притаманна простота, і вони говорять до мене з повагою. А живі дивляться на мене з відразою.

Розглядаючи дівчину, Одін пригадав свої сни. Він мовив:

— Це дитя буде правителькою найглибшого і найтемнішого царства, правителькою мертвих з усіх дев’яти світів. Вона буде королевою тих бідолашних душ, які померли не геройською смертю — через хворобу або старість, нещасний випадок чи пологи. Воїни, що померли в бою, завжди відходитимуть до нас у Вальхаллу. А всі ті, хто загинув інакше, потраплять під її крило і будуть прислуговувати їй у пітьмі.