Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 308

— Мономаха? — скрикнув Гордята. — Як же так? Кияни покликали його на київський стіл, а він їх — убивати?

— Бунтівна чернь однаково страшна для всякого князя, як і для всіх бояр. А прийшов сюди він на поклик бояр, а не черні. З ними йому треба тепер дружбу кріпити, раду держати…

— Казали: Мономах справедливий… — розгублено мовив Гордята,

— Ось ти й побачив його справедливість. Князева правда і боярська правда — завжди єдина. Ходімо… Де небіжчиця?

Нестор спинився перед тілом Рути. Нагнувся, закрив їй очі.

— Як же ім'я її? — тихо спитав чернець.

— Рута. Княжа-Рута.

— Дивно. А по-християнськи як нарекли?

— Чесно кажучи, не відаю, Назови по-своєму.

— Хай буде так, — згодився Нестор, — Наречемо Євфімія… — І став звично творити молитву, знову подумавши, що не лише в далеких краях руської землі, а і в її серцевині — серед нащадків полян, мужів, смислених і хоробрих — міцно живуть старожитні звичаї, старі боги, давні імена… Добре це чи погано, як люди пам'ятають свій рід і своїх батьків?..

Коли над Рутою виріс горбик землі, Нестор сів на старий, оброслий мохом пень. Уперся обома руками в сучкувату патерицю. Втомився за день. Від усього втомився, а найпаче від тяжких розмислів. Від суєтного життя… Підвів очі на згорьованого мужа і на хлопчину. Стояли вони бік у бік, ніби підтримували один одного… Їм удвох легше. А він усе життя самотній… зі своїм горем, своїми муками, славою і… смертю.

Ось тільки Гайка з ним завжди… Навіть сьогодні, в цей божевільний день він бачить її очі в Гордяті…

— Що робитимеш, сину? Іди до нового князя, станеш йому у пригоді.

— До Мономаха? — стрепенувся Гордята. — Ні, отче. Убив сьогодні він мою віру в нього. Убив… — Гордята сховав обличчя в долонях.

— Таке життя. Хочеш утриматися — ламай гординю свою, томи свою душу.

— Від того, отче, втрачаєш віру в правду, віру в добро.

— У святому писанії сказано: «Не шукай собі над міру важкого і, що понад сили твої, того не випробовуй…» Не ступай на ту стезю, сину.

— Але в святому писанії мовиться й інше: «Подвизайся за істину, за істину до смерті — і господь бог побореться за тебе».

— Це дорога важка, чадо, — похитав головою Нестор.

— Але хто на неї ступив, отче, той уже не відступить. Колись і ти мене навчав істину любити. Сам ідеш з нею.

— Мені вже нема вороття.

— Піду і я…

— Хай бог тобі помагає…— перехрестив немічною сухою рукою цього впертого і невпокійного мужа. Авжеж, лише з таких виростають призвідці. — Хай будуть благословенні твої дороги. А мені… до обителі час. Піду… — Чорноризець важко звівся, обіперся на патерицю, сказав: — А твій літопис про Василька я вписав у свій пергамен… — І пішов стежиною.

— Ходімо, сину, і ми.

— А довго ми будемо йти?

— Довго!.. Дорога наша безкінечна…

— Тоді… чому ми не беремо нічого з собою? Гордята-старший замислився.

Коли люди рушають у далеку дорогу, що вони беруть з собою? І що вони візьмуть? Глянув на сина.

— Ми, сину, візьмемо те, чого не маємо права залишити. Пам'ять нашу про Київ… про маму Руту… Візьмемо її пісні… І віру нашу, і слово наше… Без цього — хто ми, сину?