Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 306

Треба звідси мерщій тікати, треба зникати чим скоріш. Щось затівається. І ніби ніхто не бачить. Все ще кричать! Вічують… Почули свою вольницю!.. Авжеж — солодка й хмільна вона, воля вольная! Путятиного двору вже нема, то й вона, Рута, також вільна! Аж п'яна на радощах… Але що це тут діється?

— Гордято-о! Де ти? — задихалась Рута в розпачі й безнадії, піднімалась навшпиньки, витягувала свою довгу шию, нишпорила зором по людських головах, і сльози підступали їй до горла… А той кремезняк в осяйній кольчузі знову тицяв пальцем в усі боки. І за кожним його рухом нові ланцюги озброєних комонників обступали заюрмлену площу… Тепер уже відчула напевне: прийшла нова біда! Рута почала щосили розштовхувати людей навколо себе і продиратрісь із малим Гордятою до вічевого помосту. Звідти тільки й можна побачити, де подівся її муж. Нарешті вона видряпалась на поміст, схопилась обома руками за перила і враз угледіла його.

— Гордято! Тікаймо! Нас обступають мечники!.. Люди! Дивіться, дивіться! Ми оточені…

Біля помосту гамір ущух. Люди почали озиратись, підніматись навшпиньки й здивовано вигукувати. Стривожений гомін завис над усією площею.

Блиснули на сонці мечі мовчазних вершників.

Натовп ураз замовк. Розгойдувався, важко дихав, розпалював себе ненавистю, збирався з духом.

Рута хотіла збігти з вічевого помосту, кидалась то в один бік, то в другий. Але не було куди і ногою ступити. Гордяту-меншого також притиснули до помосту. Тоді вона знову відшукала поглядом Гордяту-старшого. Він силкувався пробратись до неї. Рута стежила за тим, як він прослизує між людьми, як розсовує їх своїми сильними плечима. Але як йому допомогти? В цю мить вона знову глянула в той бік, де гарцював велетень-ратник на вороному коні, й побачила, як він припав до гриви, як махнув мечем і кинувся на натовп…

— Вбивають!.. Вбивають!.. — пронизливо закричала Рута. — Тікайте! Он туди! — І показала рукою туди, де починалась Ірининська вулиця, бо там ратників було менше. Звідти можна легко збігти вниз, до Лядських воріт, а там — у Хрещатий яр, на Перевісище…

Рута щосили кричала, доки люди втямили, що їм радять. Натовп спрямувався до Ірининської церкви, зламав стіну комонників, навально посунув униз, до Лядських воріт.

Рута полегшено зітхнула. Людський потік швидко скочувався крутим спуском вулиці. Гордята-старший добувся до помосту, став біля малого.

Вона дивилась на чоловіка й сина і вже не бачила, як той кремезняк на вороному коні підібрався ближче до помосту, як натягнув стрілою тятиву. Над головами людей, що запекло відбивались голіруч од мечників і розбігались вусебіч, прошуміла одинока стріла і м'яко занизалася Руті в скроню. Рута зойкнула, вхопилась за стрілу, зопалу смикнула її, але залізний наконечник назад не йшов. Рута зомліло присіла на мостини й покірно, як підбита голубиця, звалилась на бік…