Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 309

— І храми також візьмемо?

— Візьмемо і храми… І десь за Дніпром-Славутою зведемо їх для людей… Щоб ніхто їх не зруйнував…—

І вже не для сина, для себе мовив: — Так, ми заховаємо їх від заздрощів, ненависті, від честолюбців, які топчуть душу людську в ім'я власного звеличення. І ці храми наші стоятимуть довіку, сягатимуть високого неба і ясного сонця. Так, ми зведемо наші храми, сину… — вперто повторював Гордята. Може, то його устами говорила невпокорена Гайка… А може, й увесь рід ратайський…

Ні, він послухає Рути… Будь проклятий цей суєтний світ, начинений ненавистю, заздрісністю,

владолюбством… Він усе життя рвався на волю. А нині злетить увись, як сокіл, зречеться цього світу. Він — син невпокореної Гайки. Хто зможе утримати тут його душу?

Здалеку донеслося далеке бомкання дзвона. То в Печерській обителі, яка доживала останню годину своєї величі, дзвонили до заутрені, ще не відаючи, що принесе їй сьогоднішній день… Старший Гордята прислухався до тих далеких дзвонів. Йому здавалося, що в них плачуть чиїсь душі.

Гордята обернувся лицем до Києва, потім став на коліна, вклонився чолом до землі. Пекучий обруч судоми боляче стиснув його серце… Гордята-малий і собі став на коліна, вклонився Києву, де залишались навіки його мати і колиска його дитинства.

Потім обоє звелись і, вже не оглядаючись, рушили вперед, назустріч мрії.

Білобородий старець Нестор стояв на порозі своєї келії й благословляв усіх, хто йшов стезею істини. Того ранку книжник не пішов до заутрені. Сьогодні туди прибув новий київський князь, Володимир Мономах зі своїми боярами — Ратибором, Нажиром, Мирославом. Кілька днів перед тим вони сиділи у Берестові й творили нові статті до «Руської правди», щоб заспокоїти київську чернь. Згодом вони будуть названі «Статутом Володимира Мономаха». Він зменшував лихву на борг, урізав права резоїмців-лихварів, на час вивільняв закупів од господаря, коли вони хотіли йти на заробітки, щоб відборгуватись за свою купу. Тепер новий статут був уже написаний, і Нерадець, який придушив мечем, ворохбу киян, оголошував його на київських площах.

А ще нового київського володаря турбував державний хронограф. Як він, Мономах, постане в ньому перед¬історією? Як буде занесено в скрижалі нещасливий для нього 1113 рік?

Після заутрені князь Володимир підійшов до ігумена й архімандрита Феоктиста. Важкотілий, сивий як лунь, але ще рухливий, з нетерплячим блиском у карих очах, Володимир Мономах стривожено запитав:

— Де ж твій книжник Нестор, владико?

Феоктист окинув гострим поглядом свою братію, але Нестора серед чорноризців не побачив. Може, вперше за все життя — спокійно збрехав.

— Нездужає він, князю.

Мономах лукаво примружив око до Ратибора. Новий київський тисяцький труснув бородою.

— Кажуть, книжник твій зело возносив князя Святополка за його діяння, яких він не робив.

— Як це не робив? — обурився Феоктист. — Покійний князь дав нам право благовірного отця Феодосія шанувати яко святого. І чорноризець Нестор ще раніше сотворив його житіє… Як і «читання» про святих страстотерпців Бориса і Гліба…