Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 304

Ратибор ніби цього й чекав. Кресонув гнівним поглядом з-під зламаних брів.

— А потім будете виганяти його з Києва?

— Краще скоритись волі Мономаха, аніж згинути від черні.— Путята витирав щирі, може, вперше в житті щирі сльози на щоках. — Благаємо тебе, боярине: умов князя!..

Ратибор оглянувся на кремезного, оброслого сивим волоссям переяславця. То був Нерадець, якого майже не можна було впізнати.

— Коли так, вели сідлати нових коней. Чуєш, Нерадцю, що мовлять київські мужі?

— Чую… Все це вони мали сказати ще в Городці…

— А що скаже княгиня? — раптом обернувся Ратибор до мовчазної заплаканої жінки, що схилено сиділа в кутку. Її, жони Святополка, матері молодших Святополчичів, дочки вже давно померлого грізного Тугоркана, у ці дні ніхто не згадав. Її ніколи ні про що не питали, відколи вона переселилась у княжий терем із веж половецьких… І вона розгубилась. Її слово щось важить нині? Сміховина! Тотура-Марія здивовано й скорботно звела вгору чорні брови. Уста її затремтіли… Гірка кривда багаторічного полону її в цих хороминах немовби виплеснулась наверх… Ох і хитрець Мономах! Усе передбачив, нікого не забув. В таку гарячу хвилину зумій заручитись підтримкою всіх… У Києві — ворохба. Сьогодні вночі, може, підпалять й отсю її золоту темницю, цей княжий терем. Що може сказати вона? Вона не хоче йти супроти волі київських бояр. Та й не певна, чи справляться її сини з бунтом. Княгиня вклонилась Ратибору і Нерадцю.

— Хай прийде Володимир Всеволодович і захистить свою ятрівку…

— Нерадцю, сам чуєш— велика княгиня сказала: хай прийде Володимир Всеволодович…

— Чую, — ворухнулась сива борода. — Але нехай київські бояри самі їдуть до нашого князя і самі просять.

— Гаразд мовиш. Я піду! — підхопився на ноги Путята.

— І я… — підскочив Поток.

Кілька рук простяглося до Нерадця. Ратибор розпорядився по-своєму:

— Путята нехай лишається в Києві — князя треба схоронити, як належить, з честю.

Путята безпорадно озирнувся на бояр, але ті вмить поодвертались, повтягували голови в плечі. Авжеж, тисяцький має порядкувати в такому ділі, як похорон князя. Їхнє діло — сторона. Умів мазати п'яти великому князю, тепер хай облизує.

Іншого Путята й не чекав. Зітхнув. І раптом звернувся до Тотури-Марії:

— Княгине, готуй побільше срібла для роздачі бідним. Все, що маєш, віддамо киянам. Купимо тишу в Києві. А що — ні? Ось побачите! Я знаю, як говорити з черню! Не з хрестом! Не словом — сріблом! Сріблом!..

Скільки ж того срібла висипалося на землю по дорозі від князевої гридниці до церкви Богородиці — Десятинної — усипальниці київських князів! Білою б стала та дорога, якби воно лишилося на місці… А потім срібло сипалося важким дощем ще й у юрбища, які збиралися біля храму, коли вже клали тіло Святополка у мармурову гробницю. Путята сам хапав його пригоршнями зі шкіряних міхів, які тягли на санях, — бо покійника, за дідівським звичаєм, везли до храму Богородиці на санях. Велика княгиня Тотура-Марія зі своїми служками сама ходила поміж людьми і кожному, на кого натрапляла, тицяла в руки куни, лобці, ногати, мідниці, резани…