Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 20

— Авжеж… Люди не винні в пролитті крові. Винні волхви. Молися, сину, о прощенні людських гріхів — і тобі воздасться. А я скажу воєводі Яню. Ти поведеш його дружину до табору. Це далеко?

— Ні, у боярському лісі. Коло озера.

— Ходімо, розкажеш воєводі сам.

— Отче благий, попроси воєводу, аби нікого не карав. Попроси!

— Попрошу… — буркнув отець Михаїл. Він ішов так навально швидко, що Наслав ледве встигав за ним.

На острівці великого озера, довкола якого кружляли вулиці града Василькова, воєвода Янь Вишатич трапезував із воями. Отець Михаїл велів отроку гукнути воєводу зараз же.

Нарешті Наслав роздивлявся зблизька знаменитого Яня. Знаменитого подвигами своїх пращурів.

Зростом невеликий, дрібний у кості, вузькогрудий і зизоокий, відприск славних воєвод княжих не викликав у нього довіри. Хлопець відступив назад, за спину отця Михаїла. Що може зробити цей, схожий на попелястого їжака, гостроносий, вузьколиций мужичок? Невеличкі світлі очиці, невеличкий ротик — дрібний в усьому. Рідкувате й м'яке, але миршаве волосся бороди й голови — зовсім не виявляли в ньому сили пращура його — билинного воїнника новгородськогоДобрині, ба! — навіть правнука — книжника знаменитого новгородського Остромира, від котрого були Вишата і сини його Вишатичі — Янь і Путята.

Отець Михаїл шанобливо схилився перед воєводою.

— Бог просвітив нас. Біжи із дружиною своєю у боярський ліс. Порятуй людей від волхвів. Хай меч твій сіє християнську віру, воєводо! Послужиш господу-вседержателю і князю водночас.

Янь прискіпливо розглядав отця Михаїла, потім незнайомця, що переминався з ноги на ногу за його спиною.

— Знаєш, де волхви? — вколов очицями Наслава.

— Знаю, — сумно зітхнув Наслав. — Тут лише Сновид та жони з малими дітьми. А тих… іних… не відаю…

— Знайду і тих, — твердо пристукнув Янь п'ятами своїх м'яких, добре зшитих чобіток. — Усіх на гілляку підсмикну! — погрозливо махнув невеличким кулачком і потім рішуче розсік долонею повітря. Крутнувся на п'ятах, гукнув до отрока:

— Клич дружину!

Отрок клубком метнувся на острівець. Наслав відштовхнув рукою отця Михаїла:

— Воєводо, обіцяй дати всім прощення! Обіцяй, воєводо! — гаряче заговорив хлопець. — Тії люди ні в чому не винні!..

Михаїл ворухнув вужастими бровами до Яня:

— Бог прощав і людям велів.

— Коли бог, то і я. Прощу!.. — сяйнув зизооко в бік священика й дрібно засміявся.

Галява потонула в нічному мороці. Чулося лише безсиле голосіння старої Претичихи й Сновидове казання. Люди стояли довкола Перунового дуба, під котрим палахкотіло величезне вогнище. Полум'я піднімалося над головами, тріскотіло і вгорі розсипалося снопами іскор. Вогонь-Вогнище Перуновий…

— Гой єси, Перуне-господарю! Даємо тобі в дар біле тіло, чесну душу невісти твоєї благоліпої, її очі світлі- пресвітлі, її перса тугі-невинні. Коби нас захистив ти від печалі-жури, коби стрілами своїми вразив ворогів наших… А коли узриш нашу нещирість, коли душі наші заплутались в сітях облуди і лжі, — спопели нас із родом нашим, розверзи під нами Пекові надра і хай довіку наші кості горять у вогні живому…