Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 18

Гайка заніміло стояла й зляканим заціпенілим поглядом когось шукала. Якоїсь відради… помочі… сили…

Її очі зустрілись із поглядом Наслава. Сіпнулась до нього і тої ж миті спинилась. Переполошено дивилась на жінок, що стиха завивали-голосили… Осторонь сиділа її мати. Уже заніміла від горя. Здавалося, вона не бачить Гайки.

— Одягніть її в найкращі обнови, — звернувся Сновид до стариць. Узяв Гайку за руку й повів знову до капища.

Наслав шаснув за ним. Вирвати дівчину із рук волхва! Але спинився: все одно вона не піде з ним. Не послухає. Вона сама вірить у своє обрання…

Бігти!.. Кликати мужів з походу… Порятувати життя… Гайка не може так просто вмерти… на жертовнику

Густий ліс стримував біг коня. Наслав лютував, бив п'ятами в боки, сіпав за оброть. Але скоро вичах. І тоді в його запалений мозок прийшла твереза мисль: Рост не прийде для врятування Гайки, яку нібито сам Перун обрав собі у жертву. Скаже: богам старим потрібні найкращі, найчистіші, безгріховні душі. Через те Наслав повинен сказати про великі Гайчині гріхи. Який же гріх він знає за нею? Довго пригадував. Перебирав у пам'яті все, що знав.

Нарешті згадав. При народженні Гайка хрещена у церкві батьками своїми. Отець Михаїл підтвердить. Тоді її нарекли Анною. Лиш за старожитнім поконом люди давали дітям старі імена. Гайку мати назвала Ґаїною — бо попід гаєм хата Претича, там, у гайку, колиска дитини висіла літом, там і виросла дівчинка.

Чи ж згодиться Рост за сей гріх відвести від дівчини смерть? Скаже: не її то вина, що батьки хрестили й ім'я християнське дали. Душа її — чиста. Тому й покликав її Перун на свій очисний Вогонь стати!

Наслав спинив себе. Треба їхати до града. До отця Михаїла. І чим ближче під'їжджав, тим більше впевнювався, що іншого виходу немає…

Отець Михаїл відразу вийшов на ганок, як тільки забачив невідомого верхівця біля своєї конов'язі. Відчув — щось важливе привіз незнайомець. Надто зачучверілий на вид, надто розхристаний. З топірцем за паском, босоногий, хапливі рухи…

Отець Михаїл — муж дебелий і ладний собою. У раменах — сажень, жрело мав зичне, яко труба ієрихонська, гукав ним далеко. Як затягне у церкві «Алілуйя» — здається, баня над храмом піднімається вгору. Чорна борода його починалась од самих очей і ховала все лице, в густих щетинистих кучерях. Зате очі в отця Михаїла були великі, сірі і надто уважні. Здавалося, що їх пильний і спокійний погляд нанизував на вістря думки все, що грішний чоловік жадав заховати за душею. А ще були примітні в отця Михаїла руки — великі, ваговиті, яко лопати. Навесні вони не цурались чепіг — свою ниву отець плужив сам, запрігши пару сірих волів у плуга. У жнива — йшов у поле з косою за плечима. Виспівувала вона в його руках. Стіною падало стигле жито. Добрий був муж сей. Міцний і силою в руках, і вірою в свого бога.