Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 21

Здаля Наславу не видно, де стоїть Гайка. Знав, що стоїть там, біля полум'я. Стоїть, певно, вже примотузена до стовбура дуба, уже мертва душею, хоч і жива ще тілом.

Воєводо Яню, воєводонько! Що ж ти вичікуєш-видивляєшся за кущами?.. Налети вихором, вихопи її, ще живу і теплу!..

Нетерпляче гарцює під Наславом кінь. Колотиться, як не обірветься, серце в грудях…

За спиною раптом — розбійницький посвист. Ніби зловісний Див. З гиком ринулась лавина комонників до вогнища. Багатоголосий жіночий зойк розтяв тишу. Яневі вої руками одштовхували людей, пробирались до волхва.

А він, збагнувши вмить усе, немовби занімів із здійнятими догори руками.

— В'яжіть його. Хай перед богом християнським тепер відповідає за свої гріхи! — могутнім жрелом огласив отець Михаїл. Невідь-звідки й викотився!

Але Сновид ураз зробив два кроки вперед і увійшов у вогнище.

Вогонь облизав його одяг, затріскотіла біла борода, й волосся на голові миттю почорніло. Задимилась сорочка.

Отець Михаїл кинувся до волхва.

— Не втечеш, розбійнику, від розплати! Даси одвіт людям! — З усієї своєї молодецької сили ударив Сновида ногою по сідниці — і той наче випав із вогню й упав на землю. Хтось із дружинників ухопив Сновида за руки й потяг по землі, збиваючи на ньому вогонь, що вже обхопив його одяг. Катали по землі, зривали тліюче шмаття. Обсмалений, зчорнілий волхв димів, як сира головешка.

Наслав тим часом одв'язував мотуззя, котрим була примотузена до дуба Гайка.

— А хто це? — здивовано спинив коня біля неї воєвода.

— Дочка Васильківського коваля, — пробасив отець Михаїл. — На Ярилів день вознесли її яко обраницю для Ярила-Сонця, а нині — в жертву Перуну приготували.

— Ліпосна дивно! — вигукнув Янь і зіскочив з сідла.

— Помилуй, господи, грішницю… — хрестив її широким хрестом священик. — Коби не сей молодик…

— Як же ім'я ліпої дівчини? — Янь безсоромно роздивлявся її мертво-біле обличчя і груди, ніби обмацував животину, яку зібрався купити.

— Гайка вона, — після мовчання одповів Наслав.

— Во хрещенні дістала ім'я Анни! — громогласно обурився отець Михаїл.

— Ліпота!.. Ліпота! — кружляв Янь довкола дівчини. — Візьму у терем свій…

— Не дам! — випрямився Наслав.

— О?! — раптом прозрів Янь, пильно вдивляючись у палаючі хлопцеві очі. — А я, може, хочу її взяти в жони. Га? — хитро примружився Янь до Наслава. — Немає у мене жони, а віднині — буде! Отець Михаїл!..

— Просвіти господь тебе… — розгублено відступив од нього Васильківський піп. Цього він збагнути не міг.

— Як скаже вона! — кинув на землю воривку Наслав і одійшов од воєводи.

Гайка заніміло стояла. Не вірила у своє порятування.

— На коня її! До лічця! Хай пошепоче… Ляк виллє з душі її! — крикнув воєвода до дружинників.

— Гріх береш на себе, воєводо. Не боже се діло — відьомське! — обурився отець Михаїл.

— Це вже моя справа, отче! — крутнувся Янь від нього і легко скочив у сідло.

Наслав метнувся до Гайки, схопив її обм'якле тіло в оберемок, як сніп, і кинувся бігти,

— Заберіть її! — скипів воєвода у сідлі, аж на стременах піднявся.