Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 158

То Перун. Таке враження, ніби він оглядає задніпровські далі, де також живуть поляни. Охоронець їхніх жител і їхніх нив мав помічати здаля небезпеку. Вгадувати наближення чужинців на лодіях, що часто йшли з мечами, і, в разі потреби, кликати полян загородити їм шлях, вгадувати прибуття добрих гостей і зичливо приймати їх тут.

В руках у Перуна — висічений меч. Бо він має захищати рід слов'янський від пагуби. На кам'яних плитах жертовника, де стоїть ідол, висічені коні, стріли і лук. Перун мав наділяти рід слов'ян-полян зброєю, яка їх захищає. На цих же плитах влаштовано Перунове требище. Здіймається в небо тонка цівка диму. Тут волхви приносять своєму захиснику жертву…

Будимир очікувально хилить на груди голову. Як і побратими — інші полянські мужі, що зібралися довкола Перуна. Білобородий волхв Славута, у довгій, до п'ят, сорочці, з високим сучкуватим ціпком, мовчазно розмовляє з Небом. Слухає шелест Перунового дуба. Вдивляється у мінливі очі ідола-покровителя, захисника його роду. Що скаже? Куди покличе мужів полянських?

Давно затяглися рани їхні від ординських мечів. Росичі, поляни, сіверці, уличі тепер жили тісніше. Багато води спливло у Дніпрі. Будимир, що колись юнаком прибіг сюди, тепер був сивий мов лунь. Тоді він з поміччю полян і своїх родаків, які прийшли битися з ясами за Рось, вигнав нікчемного свого князя Вожика. Волею уличанського племені став вічевим князем у Пересічені уличанському. Відтоді часто приїздив сюди, до волхва Славути і своїх побратимів-полян. Особливо у дні скрути. Як ось і тепер…

Та й інший князь полян задніпровських і сіверців з Подесення — Чернь не цурався мудрого Славути, що відтепер був визнаний волхвом усіх полян. Чимало князів перебуло у них. Але жоден не міг зрівнятися з Любом. Одному не стачало мудрості, другому — зрячої душі, третьому — відваги. Через те, як і раніше, ішли за порадою до Славути. Висохлий тілом, високий, із глибокими сивими очима волхв здавався вічним і невмирущим. І слово його було вірне, бо воно йшло від Неба і від Перуна, якого шанували і в інших племенах слов'янських…

Нині ж сам Славута покликав до себе мужів від усіх родів. Пощо так?

Хитається тінь від дуба на землі. Іскряться живим огнем Перунові очі. Тремтить серце у передчутті невідомості.

— Розверзіть серця, мужі доблесні, розчиніть очі, душею вслухайтеся у Слово богів наших, у волю Неба… Гнуться роди словенські від клопотів земних, буденних. У суєті минають літа людські. Не прозрівають будучини своєї, бо тільки в землю-годувальницю дивляться… Та Небо подає свої знаки. Котиться нова біда на племена наші. Мчать непрошені гості, яко вороння на тризнище…