Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 157

Земле-терпеливице, пощо даєш глумитися над красою людською?.. Пощо… Але ж… то Радка!.. Серед них була його Радка!..

Чомусь Добрин не впав. Чомусь земля під ним не провалилась.

Під шкіряним наметом на його повозі сиділа стара аланка й великим гострим ножем обчищала волову шкуру. Добрин вихопив з її рук ніж і з усього плеча всадив його в спину знущателя. Він ще встиг простягти до Радки руку. Але сильний удар списа в живіт звалив його з ніг…

Костями і кров'ю записала в свою пам'ять дулібська земля про смерть полянського воя Добрина.

Орда рушала далі. Ламала роги гордим возносливцям, ставила на коліна скудоумних, встромляла меч у горло самотніх безумців…

Довго ще алани-кочівники, підняті гуннським нашестям, чорним смерчем плюндрували землі Причорномор'я, Придніпров'я, Придністров'я, Подунав'я.

Вони пройшли через усю Європу, аж до Рейну і Британських островів, Галлії та Іспанії… І розчинилися серед тих народів. Лише частина з них осіла у басейні Верхнього Дінця.

Нестор відсунув од себе старий пергамен. Очі вже недобачали знаків і рядків — над дніпровськими кручами спускалися вечірні сутіні.

І знову думки вертали його в минувшину. Скільки таких смерчів пронеслося над слов'янською землею… А що ми знаємо про них? Хто записав наші біди, нашу недолю альбо щастя у такі хроніки та історії, як те зробили давні іудеї, греки, ромейці? Ізійшла та минувшина наша туманом, розтанула у небутті. Немовби нічого й не було! Ніхто не проллє святої сльози над відважними й загиблими… Ніхто не оповість про них Словом святим. А в Слові — пам'ять роду людського і його вічність. У Слові — мудрість, у Слові — пізнання себе… Воістину: гріх утримувати слово, коли воно може допомогти…

Він запише у свій пергамен про тих войовничих аланів-ясів і про інших, які приходили зі Степу, — гуннів, обрів… Розповість про нещасні загиблі племена, і про мужніх захисників землі слов'янської, і про недолю тих, хто відмовився від меча…

Бо він, Нестор-чернець, нині стоїть над колискою свого Слова, яке має вирости і стати оберегою всім отим заздрісникам і сліпцям. Має сказати їм: збагачуйте не лише свої душі і свої комори; дбайте I про свою міць. Не уподобляйтеся недолугим базікам… Созідайте землю свою — силою.

І ви, князі й княжата, бояри й дружина, купчини, рукомесники, смерди-оратаї, блюдіте оберегу землі рідної! Бережіть своє Слово… В тому — ваша вічність…

Віками отако, як і нині, спливали ночі над цими дніпровськими пагорбами. І так само котилося над ними золоте сонце й сідало за Почайною у Дніпро. І так само пливли по хвилях лодії; і на косогори високого правого берега крутими стежками виходили мужі. Широкоплечі, з вузлуватими твердими долонями, світло-русі, мов колос стиглої пшениці. У довгих білих сорочках з вишитим подолом. Такі сорочки мужі полянські одягають рідко — лише на велике свято та на вселюдське віче.

Угорі, на рівному привіллі високої кручі, куди тягнуться витопти й путівці від Почайни, стоїть крислатий дуб.

Верховіттями сягає білої хмарини, що зависла над прибережними узвишшями. А внизу стовбур покручений, ніби обвитий врослим у нього товстенним гіллям. Під дубом — камінням окреслене коло. В його гладенькі гранітні плити впирається кам'яними ногами висічений із брили граніту ідол. Довгобразий, з тонкими насупленими бровами на високому чолі, під довгим носом — підкови вусів, що спадають аж до грудей. Висока шапка — із кованого срібла — накриває голову. Сіре кам'яне обличчя ідола мертве й незрушне. Лише очі… То одне, то друге, то обидва разом відсвічують прозорою червінню. Ніби ті очі живі. Ніби в них зачаїлась ненависть чи дрімає відвага.