Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 130

Раїса Петрівна Іванченко

Нерадець топтався на місці. М’яв у руках шапку.

— Боляче б’єш його, жоно.

— Він же правди хоче, а вона така завжди. А я ісповідую сію правду в душах людських і остерігаю від облуди. Таке вже моє тяжке покликання. Бачиш, йому від того не буде легше.

— Що ж маю сказати?

— Що чув. Іншого не скажу. Іди…

І Нерадець пішов. Увібрав голову в плечі, покрадьки озирнувся. Засніжене капище зливалось із бугром у єдину суцільну гору. Живка стояла ще біля полум'я, простягала руки в нього — і воно облизувало їх своїми білими, язиками, не обпікаючи шкіри. Так потім і князю Всеволоду все переповів.

Над головою зашуміли-застогнали густі верховіття сосен і ялиць. Скаламутилось біле небо, засвистіла хуртовина, закрутила велетенськими білими хвостами. Високі білі гриви вітру несли Нерадцеві сани через снігові намети. Коні наче не торкались копитами землі, летіли понад кучугурами, розпустивши віялами хвости. Вітер кошлатив їх, задирав на крупи й щосили підганяв уперед. Обличчя заліплював мокрий сніг. Сліпив очі, каламутив душу.

Куди несло його? Вперше в житті Нерадець не знав, що робити. Заплющив очі. Кудись він мчить… Чи не все одно куди… Вибереться потім…

На ранок його прибило до града Лучеська. Волинські гради жили безпечніше, ніж київські та переяславські. Половці від них були далеко. Західні сусіди між собою гризлися, і не було їм коли накинути оком на волинські чи галицькі землі. Ворота Лучеська були одчиненими, ніхто не спинив саней київського посланця і тоді, коли він в'їхав за вали града. Нерадець тому не дивувався. Але коли його ніхто не перестрів і біля терема Ярополка, меншого сина покійного Ізяслава, князя землі волинської і лучеської, він збагнув, що тут щось недобре скоїлось.

Челядники сказали: «Ярополка нема у граді. Побіг у Польщу. Залишив у граді лиш матір і жону».

Ще недавно найменший Ізяславич колотився і коромолив на всю Волинь. Вигнав із вотчин братів своїх — Ростиславичів, намислив іти навіть супроти рідного: дядька, великого київського князя Всеволода. Тоді Володимир, син Всеволодів, восхопив юного м'ятежника за комір і так трусонув, що той відразу опинився в Лучеську й замирився зі своєю долею. Здавалося принаймні, що замирився і визнав Всеволода Ярославича за старшого.

Але чому ж нині побіг до Польщі? Що намислив синовець князів ворохобний? З якою раттю і супроти кого піде?

Нерадець не сумнівався — проти його князя піде!

«Недобре намислив, Ярополче… Недобре…» — темніли очі Нерадця.

Щойно Нерадцеві сани вискочили за вали Лучеська, як назустріч звідкись вихопився загін мечників. Ще здаля Нерадець збагнув, що то вої Ярополчі. Коли порівнялись, соцький перепитав, куди й пощо простує санник.

— Їду до своєї хати, а був на торгу… — вгинаючи голову в плечі відказав Нерадець. А сам зі страхом, якого ніколи не відав перед ворогом, чекав наступного запитання: «У якому селі чи в якому граді стоїть його, Нерадцева, хата?..» І вже похнюплено чекав, що його мечники враз упіймають на брехні й поведуть на розправу до свого князя. Але його не спитали про таку надто звичайну річ. Вої були заклопотані іншим.