Читать «Гнів Перуна» онлайн - страница 128

Увечері, запалюючи у хоромині свічки, сказала:,

— Велика новина у нашому Василькові, отче. Кажуть люди, втекла з половецького полону наша Гайка, Претичева дочка. Боюся її, отче… — В голосі Любини щось здригнулось. Нестор і не помітив того, бо в самого серце відчайдушно закалатало.

— Чому боїшся?

— Колись була, кажуть,

Нерадцевою любаскою. Від нього й дитя понесла, що боярин Янь узяв за сина собі. Вернеться до Нерадця мого окаянного… Знову біда впаде на мій рід від лютого бирича…

Нестор трохи заспокоївся від Любиеиних страхів, Гайка — до Нерадця? Та ніколи не повернеться. Але, дивина, як воно в цьому великому граді люди знають найпотаємніші таємниці, один одного?

— А де вона нині? — спитав Нестор і подумав: «А навіщо те знати?»

Любина зітхнула.

— Дізналася, що сина забрали, — на коня і помчала. Мабуть, до воєводи помчала… Але вже кілька днів минуло, а вона не повертається. Інші балакають дивне: нібито воєвода прогнав її з двору і вона подалася в ірпінські ліси, до татей. Се ті, котрі палять боярські погости й тереми. Кажуть, не може вона поміж людьми жити — поганська тамга знівечила її облич. Страхітливий вид має…

Нестор перехрестився.

— «Сходить сонце і заходить сонце і поспішає до місця, свого? де воно сходить…». Все повертається на круги своя, жоно. Не сумуй…

— Повертається, отче… — прошепотіла Любина. На її світлі очі накотився тьмяно-сизий серпанок…

Нестор пробував уявити собі Гайку вершницею. Зі страшною чорною тамгою на чолі. Не виходило.

Стояла перед ним, осяяна весняним Яриловим сонцем, ніби квітка купави, сповнена очікування й надій… ладна прийняти усі гріхи і спокути на землі заради справжнього і єдиного свого щастя — сина…

Гайко, Гайко, не відаєш того, що ніхто у світі ще не збагнув велич самовідданості жіночої душі, її відваги, її безуму… Зате щедро закидали брудом… Всі тебе й нині будуть судити — і осудять. Плюнуть у душу, розтопчуть гідність. А твоє серце, що кровоточить… чи ж надовго вистачить його?..

— Не осуди, жоно, грішницю Гайку. Великий біль на її серці. Велика недоля випала їй в житті…

— Я що? — відсахнулась Любина. — Я б отеє і сама… кудись побігла… Чи до татей… чи в ополонку… Коли б не моя Княжа-Рута. Заради неї живу…

Любина тихо вислизнула зі світлиці. Від її голосу, від притлумлених сліз у виталищі повисла густа сива гіркота. Хто виміряв горе жіночої долі, глибину її любові і ненависті? От і стара Ніга… І гнівна, ошаліла від кривд Гайка… І ця багатотерпеливиця, тиха Любина… Жоно руська… Матір народу руського… Де вміщується у твоєму змученому серці лагідь і доброта, великість любові і чеснот твоїх, якими щедро наділяєш чад своїх, хоч сама маєш отаке безжальне, жорстоке життя!.. Богородице пресвята, може, тому на Русі тобі найбільше храмів і почестей воздається, що муки й страждання материнські ніким не зміряні і не розділені, але зрозумілі людям… Адже це вона, мати, жона, продовжує рід руського племені. Гартує серця своїх синів, посилає їх на баралища, на степові застави, де вони накладають своїми буйними головами, засівають землю білими костями, а кровію гарячою напоюють соковиті трави…