Читать «Коханка з площі Ринок» онлайн - страница 106

Запала тиша.

Навотний зміряв Кошового презирливим поглядом із ніг до голови, потім — назад, крекнув.

— Ого! У вас тут серйозніша гра. Аристократичний салон, бавитеся в детективів? Прошу дуже. По першому питанню — не ваше діло. Я вже говорив вам це й знову повторюю, користуючись нагодою. Питання друге знімається через те, що ви вже почули відповідь на перше. Що там ще? Доктор Легейда? Я не скаржуся на здоров'я. Спілкуюся з лікарями, опікуючись справами нашої благодійної організації. Але мені нема від чого лікуватися. Насмішили. Я вільний?

— Хіба вас позбавили волі? Здається, ні.

— Так я можу йти?

Безбровий Франта ступив набік, загородивши собою двері.

— Як це розуміти?

— Піти не можете, поки не послухаємо ще двох осіб. Ви впоралися швидко. Думаю, інші так само не затягнуть. Відповіді ж прості.

Тима зробив Франті знак.

Той прочинив двері й зник у сутінках.

Навотний рішуче пішов за ним.

— Назад!

Єжи уже стискав револьвер.

— Що відбувається? — стрепенувся Віхура.

— Він може, — сказав Кошовий. — Пане комісаре, ви ж бачите, захід вимушений. Пан Навотний поводить себе виклично.

— Мабуть, я зрозумів, для чого покликали, — крекчучи, Віхура підвівся. — Пане Навотний, при мені в людину ніхто не стрельне. Але ми тут зібралися задля викриття вбивці двох людей. Хай у дещо дивний спосіб, та іншого собі не можемо дозволити. Тому прошу вас не провокувати таких, як пан Тима. Самі бачите, нічого особливого не відбувається.

— Тобто, мене не застрелять — але й піти геть від цього фарсу я не можу?

— Саме так. Точно підмічено.

— Абсурд.

— Ми в ньому живемо. Світ зрушив із мертвої точки, це має наслідки.

Чоловіки були врівень один до одного.

— Лише з поваги до ваших заслуг, пане Віхуро.

Заклавши руки за спину, Навотний відійшов до стіни, всім виглядом виказуючи присутнім крайній ступінь презирства.

Тим часом до контори з вулиці зайшов Зенон Химич.

— Заберіть руки! Я сам! — кричав він, відбиваючись від Франти і його товариша, того самого кремезного типа, одного з нинішніх завсідників бару «Під вошею», захисника скривджених повій. — Я протестую! Ви застосовуєте насильство до представника вільної преси!

— Цікаво, з яких пір газета, котра проходить цензуру, називається вільною, — гмикнув Клим.

— О! — Химич упізнав Кошового. — Тепер бачу, чиї фокуси. Слухайте, я завжди підозрював, що ваша братія практикує терор та викрадання людей. Варто було початися великій війні, аби остаточно переконати мене в цьому. Не вдалося задушити наше слово тоді, за Австрії, так ви зводите рахунки? Труп мій підкинете під ратушу й надрукуєте листівку — так буде з кожним, хто працює на владу?

— У вас багата фантазія, пане Химич.

— А я б не здивувався, — озвався Навотний.

— Ви теж тут? — вигукнув Химич. — Даруйте, не впізнав відразу. Знаєте, пане Навотний, я давно вас шукав. Ось принагідно маю справу. Ви розумієте, що нам із такими, як ви, трохи не по дорозі? Хто ризикує — так це ви. А через таких страждаємо ми, всі ті, хто критикує російську владу за надмірну лояльність. Наша газета вимагає рішучих дій. Навіть репресій. А ви своєю роботою залишаєте ворогам шанс відродитися з попелу.