Читать «Записки Білого Пташка» онлайн - страница 2

Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.

А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, чоловік дідової сестри, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.

Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя. Потім, читаючи Пруста, я взнала, що то жимолость. Моя мама викопала саджанець у сусідів і посадила.

Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнавала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. І абсолютного захисту, дарма, що його не існує. Бо світ ніколи не сприймав мене як щось своє, навпаки, жорстоко мене карав, щоб я не плуталася під ногами. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. Причому, дорослі книжки, бо дитячих було катма. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі, не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху. Потреба бути почутою, знайти подібних до себе — звісно, що так, але найбільше, щоб мені не завдавали болю. Як намагаються не завдавати його дитині. Коли я прочитала вже у зрілому віці «Кільце довкола Сонця» Кліффорда Саймака, я зрозуміла, що знайшла товариство собі до душі, бо там було багато таких людей, яких не сприймало суспільство — чужорідних. Все життя я приходила і відходила чужою. Моя сутність — незмінна. Коли я це прийняла, то нарешті стала майстром свого життя.