Читать «Записки Білого Пташка» онлайн - страница 6

Чоловік:

Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?

Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.

У Винниках, за рікою, густі хащі верболозу, де віддавна збираються відьмаки, або, як кажуть тут, опирі. Час від часу вони замордовують якогось нічного волоцюгу, що переходить річку, примушуючи його носити себе на плечах. На трупах немає ні ран, ні синяків. Найдивніше, що це діється наприкінці двадцятого століття, і не в глухому селі, і схоже на те, що воно буде тривати вічно. Жінка каже, що пішла би вночі на цвинтар, але тільки не за ріку. Хоч цвинтар в Урожі — теж веселе місце. Там вночі пасуться троє чорних коней, за якими наглядають три священики-покутники. Одна жінчина приятелька у великодню суботу серед білого дня здибала на цвинтарі чоловіка, що сам собі копав могилу. Але цей факт не можна перевірити. Подібні історії не дають поживи ні розуму, ні серцю, а моя жінка розповідає їх, щоб розважити гостей. Сама вона, здається, не боїться нічого. Отже, ту історію про опирів ми придумали одного сірого дня, вертаючись із лісу. Мушу зауважити, що аварії чи вбивства трапляються на річці, а в Урожі — лише страшні, не шкідливі привиди.

…Один чоловік помітив, що його жінка вночі щезає і повертається аж під ранок. Він одразу подумав, що тут замішаний коханок, і був страшенно обурений. Взявся вислідити жінку, але довго не міг, бо після роботи спав, як убитий. А жінка щось плела, ніби вставала до корови чи по пігулку від зуба. Але він вислідив, як вона побігла дорогою на міст і дійшла аж до лоз. Тоді він зразу втямив, що то опириця, і пішов до ворожбита. Той дав йому свяченої 12 раз пшениці й казав насипати на поріг, коли жінка піде до опирів. Чоловік так і зробив. Десь під ранок почувся шум і гук під вікном: жінка не змогла переступити через поріг. Вранці він забрав освячену пшеницю, і аж тоді прийшла до хати його жінка. Він їй нічого не сказав, але вона вже знала, що її таємниця відкрита, і поклялася звести його зі світу. Пару днів вона не ходила нікуди, а коли пішла, чоловік тихенько вбрався і рушив за нею назирці. Було дуже темно. Жінка пішла берегом і незабаром зникла в лозах. Чоловік побачив вогонь, біля якого сиділи опирі. Він всіх їх знав, бо то були люди з його села. На вогні смажилася не то коза, не то сарна. Його жінка бідкалася, що не знає, як збутися мужа. Опирі й упириці стали радитися й зійшлися на тому, що завтрашньої ночі прийдуть і задушать його гуртом. Ні, сказала жінка, найліпше це зробити в лозах. Я заманю його. Чоловік обережно повернувся назад. Цілу ніч він думав-гадав, як відвернути від себе біду. Вирішив піти до ворожбита. На своє нещастя, застав того вже на катафалку. Це ще більше впевнило чоловіка в силі опирів. Де б він не сховався, його дістануть їхні руки. Жінка сказала йому: «Ти все знаєш, але того не знаєш, як я мучуся і не можу позбутися своєї покути. То вже кара до смерті. Але як хочеш подивитися, то я тебе сховаю і ти переконаєшся, що ми нічого злого не робимо». Чоловік згодився. Він поклав у кишеню свяченої пшениці, сподіваючись, що вбережеться від опирів. Але жінка спостерегла це і підмінила свячену пшеницю простою. Коли настала ніч, чоловік сказав: «Я буду йти за тобою віддалік, а в лозах зійдемося». Коли вони прийшли, жінка крикнула: «Я привела його!» Але чоловік кинув пшеницю їй межи очі й кинувся тікати. Страх зробив його проворнішим і швидшим за опирів.