Читать «Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою» онлайн - страница 91

П.

Подорожі з тваринами

– Кая, ну скільки можна? Не кради в Карми корм, не можна! Ти ж станеш собакою!

– А я хоцу…

– Що ти хочеш?

– Я хоцу стати собакою! Хоцу бути Камою, Камою!

А ви кажете, погане собаче життя…

Ну а що тут розказувати? Тварини – теж наші діти, куди вони без нас. Ми відповідальні за тих, кого приручили. І за тих, кого купили чи кого знайшли, – як у моєму випадку з Кармою, котру ще підлітком добрі людоньки вивезли в ліс і викинули в строгому нашийнику шипами досередини. Зачухане, хворе, голодне шарпейське дитя от-от ризикувало бути збитим вантажівкою чи роздерте вуличними псами.

Я взагалі не збиралася заводити собаку, пам’ятаю, і думала, що вона – щеня мастифа чи які там ще плісировані собаки бувають. Вона була така худюща на тій окружній дорозі (видно, довго лісом бігала без їжі), що мені хотілося просто її нагодувати. А відтак якось інстинктивно я прищепила карабіном ручку від сумки до її ошийника і збагнула: все, тепер це моя відповідальність. Відвівши її до моєї крихітної тоді машини, сяк-так запхавши на переднє сидіння й переконавшись, що собака миттєво там заснула, звернувшись калачиком, я зрозуміла ще одне: це буде чудовий компаньйон для подорожей.

Ну і правда, люди звикли чогось розглядати тварин як перешкоду для вільного пересування. Воно частково так – якщо ви подорожуєте літаком. Перевезти великого собаку часто коштує дорожче, ніж перевезти вас самих, я вже мовчу про карантини, щеплення, папери, купівлю переноски і стрес самої тварини, котру в довгих перельотах, як-от до Америки, взагалі відправляють вантажним рейсом із добою очікування в Лондоні. Ми на це не змогли наважитися, до речі – Карма і так травмована, перші роки жила в постійній тривозі, що її знову покинуть. Та й мучити отак тварину заради місяця вакацій сенсу нема. Хіба що переїздити назавжди, то треба вже потерпіти разок.

А от уродів, що приходять до ветеринарів із здоровою дорослою твариною і кажуть: «Усипіть її, а то я їду з країни і не можу собі уявити, шо вона буде в чужих людей», я би чесно усипляла сама. Не одного такого собаку знайома ветеринарка врятувала, пообіцявши сентиментальному господарю, що от-от це зробить, тільки їй препарат привезуть, – а відтак шукала добрі руки, щоб віддати нещасну тварину. Так у моєї куми з’явився стафордширський тер’єр, тепер загальний улюбленець дітей і неабиякий ненажера.

Я завжди була за співіснування тварин і дітей. Співчуваю батькам, що влаштовують істерики з приводу «нє гладь!», «нє падхаді!» тощо. Такі батьки самі більше шкодять дитині, змалечку прививаючи їй звичку бути боягузом і обмежуючи умови розвитку імунітету. Ну таке, справа особисто кожного. Просто якщо вже у вас була вдома тварина, поки ви були вагітною, який сенс позбуватися від неї, коли з’явиться немовля?