Читать «Мерщій тікай і довго не вертайся» онлайн - страница 7

Він усе правильно розумів, цей предок. На дні урни збиралися читабельні і нечитабельні листи. Тобто «непридатні до читання», як підправив якось один старий грамотій, що тримає невеличкий готель біля крамнички Дамаса. Тож, отримавши листи, Жос одразу ж сортував їх на дві купи: те, що можна виголошувати, й те, що ні. Зазвичай те, що можна було казати, поширювалося природним шляхом, тобто перетікало з вуст у вуста тонкими струмочками або ж бурхливими потоками. Це дозволяло людям не вибухнути під тиском невисловленого. Бо, на відміну від матраца, людина щодня накопичувала нові слова, і очищення перетворювалося на життєву потребу. Все читабельне одразу ж сортувалося по звичних рубриках, таких як «Продаж», «Купівля», «Розшук», «Кохання», «Різне», «Технічні оголошення» (кількість оголошень до останньої рубрики Жос обмежував, ба більше — він брав за них аж шість франків як компенсацію за труднощі, які виникали під час прочитання).

Та найбільшим відкриттям для Глашатая було те, наскільки несподівано багато потрапляло до урни «нечитабельних» листів. Несподівано, бо в жодному пуховому матраці не було такої діри, куди б могла вилитися вся та словесна субстанція. Часом вона переходила межі жорстокості чи зухвальства або ж, навпаки, не становила жодного інтересу, який би виправдав її існування. Ці слова, різкі або немічні, прирікалися на долю вигнанців і жили в тиші, тіні й забутті дальнього кутка. Однак, і оповісник добре зрозумів це за сім років збирання врожаю, такі послання не помирали навіки. Вони накопичувалися, налізали одне на одного, закисали у своєму підсліпуватому бутті, а також заздрісно спостерігали, як інші слова — гнучкі і вправні — протікають повз, лунаючи на повен голос. Жос виготовив скриньку з дванадцятисантиметровою щілиною, через яку її паперові в'язні, ніби зграйка коників-стрибунців, вилітали на волю. Не було такого ранку, щоб Жос не витягнув з дна своєї урни якогось «нечитабельного» листа: проповіді, образи, відчай, наклепи, викриття, погрози, божевілля. Ця «нечитабельність» бувала часом настільки очевидною й дурною, що ледве бракувало сил дочитати речення до кінця. А часом настільки заплутаною, що зрозуміти зміст було неможливо. Іноді листи були настільки липкими та підлабузницькими, що папірець сам вислизав з рук. А подеколи — сповнені такої ненависті й жаги руйнувань, що Оповісник знищував їх.

Адже Глашатай сортував листи. Будучи людиною обов'язку, він розумів, що, повертаючи з небуття найвідвертіші прояви людської думки, він продовжує благочестиву місію свого пращура. І все ж таки Жос вважав, що має право відбраковувати неприйнятне для його вуст. Непрочитані повідомлення можна було забрати разом з п'ятифранковою монетою, бо, як зазначав усе той же предок, Ле Ґерни — не розбійники. Під час кожного виступу він лишав забраковане біля каси, що правила йому й за сцену. І таких повідомлень завжди вистачало. Всі листи, де пропонувалося вбивати жінок, а чорних, арабів, вузькооких та педиків посилати до пекла, відкидалися. Інтуїтивно Жос відчував, що міг же колись народитися і жінкою, і негром чи педиком, тому його цензура обумовлювалася не так душевною широтою, як інстинктом самозбереження.