Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 68

Ольга Токарчук

П

Мені сімдесят шість років, Петрові — дев’ятдесят один. Тепер лютий 1993 року. Тільки не знаю, який день. Якщо сьогодні вдасться подивитися якісь новини, все з’ясується. Петро помер у неділю, — повторюю собі. Цілу п’ятницю і суботу стогнав і тримався за серце. Кілька разів я пробувала зійти вниз, але постійно падав сніг. Такого снігу не було вже давно. Малюю на снігу літери. Сиджу біля нього на веранді, закутана в його кожуха.. Гладжу його руку, яка минулої ночі зсунулася з грудей і тепер лежить збоку, вже не вдасться її перекласти на колишнє місце. Вона вперта, хоч пальці виглядають спокійними. Гладжу нігті, вони білі, як сніг. Пробую намацати пучкою, чи ростуть. Це так, як тоді, коли кладеш руку на живіт — чи дитина в ньому вже рухається. Тут перевіряю, чи рух припинився.

Петро — терплячий. Добре йому лежати на веранді. Тепер я знаю, що він саме для того її збудував, — щоб відпочивати на ній після смерті. “Петре, — кажу, — йде весна, напевно, прийде. Колись буде Великдень”. Не відповідає. “Мусиш змолоти мак”, — чи часом не усміхається? “Потовкти мигдаль, налущити горіхів до печива, принести з пивниці банку хрону”. Дивлюся на його білі брови і запалі щоки, на яких сріблиться іній, або заріст. Він і далі гарний чоловік. Тоненькими струмочками, непомітними для ока, невідчутними для пучок пальців, пливуть через нього останні хвильки життя.

Знаю це. Не вмирається так одразу, гульк і все. Треба дозволити смерті оселитися в тілі, а життя, щоб випливло без перешкод, крапля за краплею, як бурулька, що тане у сліпучому світлі сонця.

Знову здіймається курява: через Соколівку їдуть німці. Світ ділиться на денний і нічний. Вдень люди крутяться на обійстях, розмовляють через паркани, їздять до міста, працюють, дивляться одне на одного. Петро бачить, як постає нова школа, без нього. Бракує грошей. Це вдень.

Вночі це не має значення. Вночі відбуваються таємничі зміни. Небо на обрії стає помаранчевим, інші хати здаються ворожими, ніби чути звідти, як гострять ножі. У сутінках люди втрачають обличчя. Петро тепло вдягається, бере в кишеню трохи хліба та яблук і йде до лісу. Вранці повертається, ніби нічого не сталося.

Відтоді він зі мною не спав. Ліжко з його боку цілу ніч залишалося нерухоме, на покривалі не було жодної зморшки. Нічого не говорив, не озивався. Зранку виходив з Лялькою на подвір’я і демонстративно голосно говорив по-польському. Не було до кого. Ані Стадніцкої з писклявим голосом, ані Руціньскіх, нікого.

Спочатку працював фізично в ґуральні, яку перейняла нова влада, потім втратив це місце. Одного дня хтось приніс новину, що вбито Петрового брата з родиною, його вагітну дружину і тестя. Петро вибрався туди і його не було кілька днів. Розповідав, що з’явився запізно — їх вже поховали, тому Петро записав їх на скрині. Є вони там під нечитабельною датою від сорок третього року. “Бартолемей і Михайліна, а також тесть Еміль Окшеньскі”. Стільки після них залишилося. Вже перестав ховатися у лісі, не виходив із дому, сидів цілими днями коло вікна, прислухався до голосів із села, бурмотів щось сам до себе, курив, аж його пальці пожовтіли. А я крутилася, як дзиґа, годувала курей, і він мав чути, як я повторювала: «Петра немає вдома, пішов, не знаю, де він». Я брала малу до себе, і ми спали, притулившись одна до одної. Тільки раз він підняв мене вночі, тряс мене за плечі, а коли я вирвалася, грубо поставив мене на підлогу. У руках тримав пістолета, певно вийняв його зі сховку, вклав мені його в руку і сказав, щоб я прицілилася в нього. Сказав: “Застрель мене”. Зброя тремтіла, потім впала на підлогу.