Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 49

Засипає нас майже щороку, хоч останніми роками — рідше — часом зима дозволяє полегшено зітхнути. Але не цього року. Цього разу сніг падав без жодної людської міри, аж сполучив дах зі схилом гори і поламав однорічні гілки фруктових дерев. Тому ми завжди в жовтні робимо запаси — син продавчині завозить нам все на гору малим фіатом. Нам залишається тільки розпаковувати запаси і розставляти їх у коморі на полицях. Борошно, рис, каша, макарони, пшеничні сухарі, булочки, яким даємо черствіти на сонці, банки меду, чай, кава вже ні, ми перестали її пити кілька років тому. Тістечка, банки з м’ясом, жовтий сир, цукор. Цибуля, картопля. Інші овочі маємо свої. Петрові.

Останні два роки сюди приходить тільки він, син продавчині, і листоноша. Листоноша навіть не йде на гору, Петро виходить йому назустріч — аж до груші, що відразу над селом і там отримує від нього пенсію і листи, хоч листи дуже рідко. І — щодва місяці приходить інкасатор з електростанції. Залишає автомобіль внизу і дряпається догори, клянучи і тяжко дихаючи. І завжди вітається, бурмочучи: “Повинні заборонити жити так високо. Повинні дати вам короткохвильовий приймач”. Взимку, коли випадає сніг такий, як тепер, ніхто не приходить. Навесні сплачуємо всі рахунки.

Тепер веранда виглядає чудово, як каплиця, як сніговий святий храм. Ззовні вона майже ціла обсипана снігом, тільки під стелею видно невелику, нерівну, вільну від снігу смугу, зате густо вкриту морозом. Ті фантастичні морозні рослини творять делікатну гірлянду. Дуже-дуже давно я пробувала перемальовувати такі узори, думала, що підійдуть для вишивання на хустинках, серветках. Тоді я справді переконалася, що вони ніколи не повторюються. Немає двох однакових узорів. Пополудні крізь цю квітчасту білу смугу пробивається червоне проміння сонця. Як у церкві, чесне слово. Власне це мене надихнуло співати Петрові на веранді. Не було помітно, щоб слухав. Його ніс байдуже цілився у стелю. Я сиділа б коло нього довше, але швидко мерзну, тому мушу вернутися до кухні, підкласти дров, напитися чогось теплого. Мерзну тепер швидше, ніж будь-коли раніше. Це тому, що я надто худа.

Петро помер у неділю ввечері. Добре, що увечері, бо коли б помер зранку, цілу неділю мусила би сидіти сама. А так — увечері було ліпше і для мене, і для нього.

Він помер, а я пішла спати, бо знала, що вже нічого не зможу зробити, ні його оживити, ні самій померти. А сон вміє будувати м’які межі між подіями. Ніщо не може насправді ні початися, ні скінчитися, поки крапки над днем не поставить сон. Отже, поки я в неділю лягла спати, було так ніби Петро не помер цілком, хоч я бачила, що він не дихає. Я знала — помер, навіть не тому, що перестав дихати, а тому, що його шкіра стала твердою, а в рисах обличчя з’явилося щось хиже. Виглядав злим, ніби розізлила його власна смерть. Коли я говорила, мені відповідало відлуння. Але тоді та смерть ще не бралася до уваги, ще не поселилася міцно в нашому домі. Її можна було ігнорувати. Я роздяглася, як звичайно, і лягла біля нього. Ми лежали горілиць одне коло одного. “Не можу заснути”, — сказала я. Не озвався. Мене це не здивувало, бо він міг не відзиватися цілими днями.