Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 47

— Ну, ні, не будь такий...

А він відповів:

— Який? Тільки говорю.

— Дай спокій.

— Це ти дай спокій.

— Якщо хочеш, щоб було добре, то буде добре. Як не хочеш, щоб було добре, не буде добре.

— Хочу тільки знати.

— Я тобі говорила.

— Дай спокій, що ти мені говорила?

— Сказала тобі все.

— Певно, жартуєш.

— Це ти жартуєш.

— Я не жартую.

— Ти нічого мені не сказала.

— Знаєш що? Нічого тобі не сказала. Але ж ти...

— Маю це десь.

— Зрозумій нарешті, я все тобі сказала.

Тоді кельнерка принесла їй страви: шість вареників на пластиковій тарілці, политих жиром із шкварками. Збоку на білій серветці поклала пластикові ложку й виделку. А з другого боку — борщ у пластиковому, розм’яклому від тепла, горнятку. Борщ був із пакетика, а вареники — готові, їх на таці підігрівають у мікрохвилівці. Відкусила шматок, не мав смаку, був теплий і тільки. Ті двоє вийшли на вулицю, курили цигарки, ворушачи губами. Жінка носаком черевика колупала ямку в ґравії, яким була посипана під’їзна дорога, і натягнула на голову капузу пухової куртки.

Потім стемніло, раптово і беззастережно, як це звичайно буває ранньою весною. Почав падати сніг. Іда заплатила й сіла в позичене авто, щоб поїхати відвідати свій старий дім. Отже, то була остання розмова, яку вона чула перед тим, як вилетіла з дороги й опинилася тут. Записала себе на плівку, на той магнітофон, зроблений з тісних клітин, пронизаних червоними нитками. Потім було те, що сказала Ольга: “Вже вертаєшся? Ти ж щойно вийшов.”

На вулиці не видно ніяких вогнів, жодної фіолетової лампи, всюди сіро. Іда розгладжує вилиняле покривало та збирає зі столика свої речі — ключа від позиченого авта, рукавички і пальто, це все, що мала зі собою. Хоче покинути кімнату так, ніби її ніколи тут не було; щоб не лишилося після неї жодного сліду. Потім тихо сходить вниз. Знову порошить сніг, так само, як тоді, коли сюди прийшла; сліди, які залишає на снігу, напевно, відразу зникнуть. Переступає через рейки й виходить на порожнє шосе. Небо — біле, таке саме, як земля, але Іда знає, що коли б навіть вони помінялися місцями, це не справить на неї ніякого враження. Шосе тягнеться перед нею і повільно зникає під снігом. Важко йти, сніг ліпиться до черевиків, він тяжкий і мокрий. Сіре світло важчає, стає густим. Сніжинки падають щораз повільніше, а потім зупиняються і тільки легенько тремтять у повітрі. Нарешті завмирають. Світ зупиняється.

Іда втомлена. Найохочіше лягла би собі тут при дорозі, вмостилася б у кучугурі мокрого снігу на боці, руку під голову, як той пес, якого недавно минула. Дозволила б себе вкрити свіжою, білою ковдрою. Але мусить бути там, де повинна.

Легко знаходить автомобіля — він дряпається на дерево, приспаний снігом; його відкрита маска — це великі металеві вуста, які її кличуть. Їй вдається втиснутися досередини на переднє сидіння. Пам’ятає, що треба прищепити паси й увімкнути фари: стріляють у небо, але нічого не відкривають. Кладе голову на кермо, притуляється до нього обличчям і полегшено заплющує очі.