Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 35

Мама помирає від інсульту в переповненій варшавській лікарні, з тим перснем на вказівному пальці. Але перстень зникає. На похороні, хоч Іда захищається від того, як може, приходить її давній болючий спогад: їй дванадцять років, вона бачить свою маму, що лежить під гладким тілом чужого чоловіка, відразу знає, що це вона, впізнає її за пасочками підв’язок до панчіх, поки мама не поверне до неї обличчя і не знищить її, заплющивши очі. Іді здається, що назавжди.

За один рік вона втрачає батьків — теж абияк. Завжди очікувала, що смерть покаже клас, усе, що з нею пов’язане має бути величне. Тим часом виявляється, що вона теж абияка, як і життя.

Ховає маму на страшному голому цвинтарі, поспішно, бо стоїть серпнева спека, а місто порожнє. Той цвинтар — найчужіше для мами місце, яке тільки можна собі уявити. Її екзотичне східне ім’я притягне на мить увагу кожного перехожого. І викличе іронічну усмішку. Іді нехотячи вдалося їх розділити, тата і маму, ніколи не пасували одне одному.

Після відходу мами, відчуває і полегшу, і вину. Ті почуття такі переплутані одне з одним, що не вдається їх розділити так легко, як батьків. Але добре це знає. Так само вона почувалася, коли виїхала з дому до Вроцлава.

З Вроцлава Іда пам’ятає тільки зими. Чому? Може, її пам’ять чорно-біла, може, не любить кольорів. Вроцлав існує для неї тільки взимку — замерзла бруківка ринку, рештки снігу між плитами тротуарів. Пара від дихання перед кожним обличчям. Школа сімнадцятирічної Іди — колишній німецький будинок із віспуватим тиньком — сліди від куль з часів війни. Стоїть на порожній широкій площі, ніби його збудували ніде. Насправді колись тут була вулиця, тісна й густо забудована, тепер тільки художній ліцей з гуртожитком. Іда в перелицьованому бежевому плащі з filafilu, це мамин плащ, якого вона соромиться, а в моді — штучні короткі шубки і дерматинові ботики. У неділю залишається сама в гуртожитку, бо не хоче повертатися додому. Деколи до неї приїжджає батько і тоді завжди за день до того приходить від нього телеграма: “Буду в неділю зранку.” Із чорної торби на блискавці викладає на стіл банку меду, домашню ковбасу, малиновий джем, свіжий сир і каже, що мама спекла їй дріжджовий пиріг, Іда, не дивлячись, відкладає його на бік. Ідуть на холодну прогулянку Сьвідніцкою до Ринку, а потім повертають до університету й Одри. Батько спирається на поручні мосту і дивиться на качок, що незграбно тупцюють прибережним льодом. Обідають у вокзальній їдальні, за чаєм із цитриною Іда розповідає йому про свої заняття. Деколи розмовляють про кольори пряжі, а часом Іда хоче сказати щось цілком інше, але знає, що батько має свою теорію з приводу життя, і не варто з ним дискутувати. Що все є наукою, тільки так це можна потрактувати, що кожен досвід і кожне почуття, смуток, гнів, жаль, кожна невдача, навіть це світло темної вокзальної лампи, що висить під стелею, все є уроком і має нас чогось навчити. І якщо це зрозуміти, життя стане легке, як у дитсадку, і навіть приємне. Дуже проста життєва філософія: ми — учні; готуємося до екзамену.