Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 34

Ніколи не було так, як очікувала, що буде — це, мабуть, таємниця життя, думає вона тепер. Завжди мусило з’явитися щось неочікуване, непередбачуване. Власне, це було два життя. Одне — уявляння того, що має відбутися, як має бути, уявляння зовсім не фантастичне, не висмоктане з пальця, а результат довгої і тяжкої науки: студіювала підручники, слухала розповіді людей, переглядала фільми і випуски новин. Так має бути, так це відбувається в інших людей, а оскільки вона нічим не відрізняється від інших, то ця версія повинна стосуватися також її. Це візія вже завчасу прожита і зінтерпретована, зрозуміла і долучена до архіву того, що ніколи не відбулося. Це велика крамниця, зали, яка тягнеться до безконечності, й кожна з них має гасло: “Так мало бути.” Тут життя укладається в сенсовний ряд, могло би бути підручником для інших, тих, кому життя ще нічого не пообіцяло. І можна було б вести дискусії — всі би розуміли одне одного, слова означали б те саме, були б добрі й погані вчинки, сприятливі й несприятливі обставини. Усі, навіть незначні події, мали б тут свій клас, були би важливі, брали б участь у логічних ланцюжках причин і наслідків, викликали б довіру і захоплення — скляні, слизькі кульки з візерунком усередині. Був би тут студентський шлюб із Ніколіном — скромний і урочистий; була б хвилина, коли їй вперше дали погодувати Маю; або коли батьки приїжджають до неї, чекають у холі гуртожитку, провінційні, невпевнені, сивоголові. Мая їсть тістечко з какао, має замурзану бузю; ручка Ніколіна залишила на аркуші паперу дрібний, майже нечитабельний візерунок, який складається у речення про вбивчу правду.

Але поруч є також та інша пам’ять, інші сховки — те, що справді відбулося, те, що переступило тоненьку оболонку можливого, що можна було записати на камеру, на плівку як доказ. Доказ чого? Іда не знає. Ці події з вигляду подібні між собою, майже як близнюки, але часом — це правда — деякі з них все ж відрізняються. Та попри це всі вони мають спільну рису — все в них абияк, ніби вийшли з пошкодженої матриці.

Шлюб — хаотичний, ламається мікрофон, і тому вони обоє не чують, що говорить до них святково вбраний службовець; весільна сукня задовга, наступає на неї каблуками, і фальбана починає відриватися; хтось запізнюється і проштовхується між рядами, росіл подали холодний, автобуси розбризкують калюжі та заляпують святкові плащі гостей. Немовля, тісно загорнуте у блакитного коцика — мляве і зморщене, не викликає обіцяного зворушення. Іда поспіхом розпеленає його, щоб перевірити, чи все гаразд, а потім попри те, що все гаразд — плаче цілу ніч.

Що більший дисонанс між двома лініями спогадів, то вони болісніші. Нічого не вдалося до кінця, вийшло інакше і невідомо чому вийшло ущербне і абияке.