Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 30

— Дивіться, — каже Іда, — дивіться, яка це делікатна лінія, ніби серпанок, світло, яке розтоплює краї, і здається, що завдяки цьому картина стає багатовимірною.

Уже бачать те, про що вона говорить, відчуває це. Їхні погляди шелестять, чути, як дивляться, як зауважують найменші деталі, як раптом задивляються в її слова. Гіпнотично. Іда гіпнотизує. Коли б могли взяти одну картину з цього музею, то взяли б саме цю. Потім викуповують з музейної крамниці всі листівки з Вермером.

Сидять тепер біля столу в кухні й вечеряють (хоч ще і не пізно): Ольга, Стефан, Адріан та Іда. Іда згортає плястерки жовтого сиру в трубочки, нарізає їх тонкими смужками, підносить до рота і відкладає.

— То ви бачили шмат світу. Я теж хотів би, — каже захоплено Адріан.

Хвилину тому він професійно зробив укол псові, це не тривало навіть секунди.

— Така робота, — каже Іда, — ці поїздки нічого не дають. Немає нічого нового.

— Моя робота — це також повторення одного й того самого. Дні однакові. Добре, що існують ще пори року, — каже Адріан.

— А ви як тут у нас опинилися? — раптом питає Ольга.

Іда розгублена, але Адріан нахиляється до бабусі й говорить:

— Пам’ятаєш, бабусю, пані з Варшави, потрапила в аварію.

— О, так, — згадує Ольга. — Вибачте.

Їдять зварені в окропі вушка з борщем. Іда хоче довідатися, що розводять, яких тварин. Але Адріан вибухає сміхом і по-змовницьки дивиться на Стефана.

— Ні, ми не розводимо, радше навпаки.

Розповідає, що люди часто хочуть приспати своїх тварин заскоро, а хвороба ще потриває, і звірята мають шанс пожити довше. Але люди — нетерплячі. Навіть коли змиряються зі смертю, їм не подобається процес умирання. А йому шкода присипляти тих котів і псів, і навіть коней, оскільки їхня смерть буде лагідна й легка. Чогось йому шкода. Тому бере в людей тих звірят, але оскільки у себе в лікарні не має багато місця, то попросив бабусю і дідуся, які вже пенсіонери і мають багато часу, щоб йому помагали. Вони й допомагають. До них він привозить ці “експонати”. Каже “експонати” і відразу усміхається до Ольги.

— То ви противник евтаназії, — констатує Іда.

— Ні. Я присипляю. Але часом мені жаль, і якщо можна перевезти їх сюди, перевожу. Зрештою, люди так хочуть, самі просять, щоб забрати — живих чи мертвих. Що робити з хворим конем, а потім із тілом. То морока. А тут така комплексна послуга.

— А ви що робите з тою морокою?

— Закопуємо за садом, одразу біля териконів, — озивається Стефан з повним ротом.