Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 29

Іда вмикає свій внутрішній запис тільки в залі з Брейґелями. Збирає групу коло себе рухом парасольки — завдяки цьому концентрують нарешті розгублені погляди. Говорить їм, як повинні бачити. У повітрі креслить лінії композиції, показуючи пальцем приховану симетрію. Зосереджуються, ніби ось-ось мають розв’язати важке математичне завдання, коли, властиво, вже знаєш, але ще не можеш озвучити результату. Деякі зблизька вдивляються у полотно і вірять, що в невидимій фактурі фарб може ховатися остання підказка, потрібна для розв’язання. Відходять на кілька метрів і повертаються.

— Чи ви бачите щось дивне? — питає Іда і замовкає.

Уважно сканують картину. Щось бачать, щось, чого не знають: шапка, дерев’яний черпак, шкарпетки, що облягають, все там дивне, світ спрощений, але в ньому повно деталей, майже, як у телебаченні, але вони непевні, чи про це їй розходиться. Повільно крутять головами та очікувально дивляться на неї.

— Тут є додаткова нога, — спокійно каже Іда і показує її пальцем.

Ступня. О, так, звичайно. Усміхаються, ніби підловили вчителя, що пісяє в умивальник. Так, перелічують постаті, кожна з яких повинна мати дві ноги, а тут є додаткова ступня, стирчить з-під столу, в чорній панчосі, невинна, загублена, абсурдна. Полегшено усміхаються: про це йшлося. Це просто. Ми розв’язали важке завдання — йшлося про жарт чи помилку. Майстер прорахувався зі ступнями, забувся, людський майстер, свій хлоп.

А тепер веде їх у боковий коридорчик — ідуть за нею, певно, трохи розчаровані, що не зупиняються перед кожним полотном, але ж вони їй довіряють. “Коли б я могла взяти з цього музею тільки одну картину, то взяла би цю”, — каже Іда й показує парасолькою на Вермера. Стають півколом і уважно стежать за рухом парасольки. Попереднього разу іншим екскурсантам говорила те саме про Веласкеса, а ще перед тим про шматочок мертвої природи, пронизаної риб’ячим поглядом серед крабів і омарів.

Не лише мертва природа є мертвою, все тут мертве, зупинене в якийсь момент, пришпилене, препароване.

Власники портретованих облич просочилися в землю, розчинилися, немає вже тих дерев при дорозі, ні цього маленького песика, що виглядає зацікавлено з кута картини. Зітліла шовкова королівська матерія, зникли маленькі долоні, зсунулися з них персні, перестали існувати холодні пахучі півонії, не залишилося після них навіть сліду, перетворилися на порох, вода випарувалася, колір розпався на сполуки оксиду заліза, запах піднявся догори у вигляді довгих хвостатих часточок, перехоплених потім краплями води, які утворили струмінь, а вода перетворилася на кілька поколінь комах, яких з’їли риби, а риби потрапили до ставків, а звідти, як добриво, до голландських теплиць, де перейшли в полуниці чи персики й дістались до морозива, яке вона їла колись з донькою і пішла спати, не усвідомлюючи, що носить у собі частинки запаху, увічнених на картині півоній. І тепер видно, що ця картина — це тільки порожня віртуозність, майстерне вміння людської руки, яка здатна відкрити міраж, скопіювати солодку рожеву ілюзію і переконати глядача, негідника, що мандрує світом автомобілями, що дивиться не на те, на що повинен дивитися і переживає те, що найменш важливо — форму, вигляд, видимість. І нічого не вчиться. Не відкриває очевидної правди, від якої повинен починатися перший урок хімії, біології, фізики: фізично складаємося з того, що померло, з тих давноминулих часів, що ми прекрасний результат розпаду.