Читать «Ольга Токарчук. Останні історії» онлайн - страница 25

— Тільки хочу тебе перевернути, аж так тебе болить? — шепоче вона.

Обережно ставить пса на лапи і повільно повертає його на інший бік; тіло піддається без опору, ніяк не реагує, не пробує змінити позицію, лягти зручніше. Гласкає пса по голові й по вухах, його око сіпається, повіка ледь піднімається, й Іда знає, що сука її зауважила.

Повертається до столу, розгортає телефонного довідника, який лежить тут відучора, ніби його приготували спеціально для неї. Телефонуватиме ще раз, спочатку в поліцію, потім у дорожню службу. На роботу. Зателефонує також до Маї, запишеться на атовідповідач. Ще зателефонує до Інґрід. Скаже їм: знаєте, що зі мною трапилося? Я потрапила в аварію. Наїхала на дерево, розбила авто. Бемц. Ха-ха-ха. Зі мною все гаразд, але почуваюся трохи ошелешеною і знайшла спокій в одних стареньких, залишуся тут, поки все не полагоджу, найдовше до завтра. Вони дуже милі, мають ферму з курми чи з чимось подібним. Поза тим усе добре. Тра-та-та-та. Іда відчуває несподіваний приємний приплив ейфорії, ніби нарешті отямилася від тяжкого напівсну.

Якраз заїжджає автомобіль, той дизель, блакитний пікап їхнього внука. Траскають двері. Іда чує голоси всієї трійці. Визирає через вікно й бачить Адріана — відчиняє задні двері пікапа і витягає з нього ящики, великі, з дірками зверху, такі, в яких перевозять курей. Обережно заносять по одному до стодоли. Потім зникають всередині.

Туману вже нема, світить лагідне, щедре і великодушне сонце. На ринвах вже утворилися маленькі бурульки, які виблискують, як ножі. Буде тепло, може, почнеться справжня весна. Іда підходить до іншого вікна. Гора виростає зі сірих хащ, притиснутих снігом, підноситься симетрично, досконало; вона майже гола, тільки забризкана білими рисочками берізок. Її перетинають навскіс дві прямі лінії дороги, яка спіраллю спинається до вершини. Так, тепер видно, що це терикон, справа ще стирчать металеві частини колишньої колії, якою в’їжджали візки і насипали гору з того, що було видобуто з землі й виявилося зайвим. Отже, та гора мусить мати свій відповідник під землею, свою протилежність, від’ємну гору, порожній простір. Іда уявляє її собі горою такої самої форми — стіжок, оплетений спіральною дорогою — тільки там, під землею, його вершина спрямована вниз і дорога збігає, а не спинається догори. Та підземна антигора збудована з пустки і спрямована до центру Землі, висить, причеплена знизу до її поверхні, як крапля небуття, як сталагміт пустки. Той, хто піднімається узбіччям терикону, одночасно сходить вниз, перебуває в двох особах. Тілесна йде узбіччям позитиву вгору, до неба, а безтілесна збудована з пустки, просувається вниз, до центру Землі.

5.

Автоматично набирає варшавський номер — код двадцять два і потім сім цифр, які знає напам’ять. Довгий сигнал. Ніхто не відповідає. Бачить авторучки, пакет фольдерів, путівник Відня німецькою мовою — переглядала його перед виїздом і раптом розуміє, чого на тому кінці дроту тиша — зателефонувала сама до себе. Кладе слухавку, але впертий дратівливий звук не зникає — чайник. Знімає його з розігрітої кухні. Западає тиша. Не чути ніяких звуків із подвір’я, ніби біла імла заповнила все, увійшла досередини, амортизувала всі звуки, розмила обриси предметів — біла м’яка вата. Іда схиляється над сукою, бо раптом здогадується, що вона померла і звідси ця тиша. Але ні, дихання тварини слабе, ледь чутне, тому вона вдаряє ложечкою до краю металевої мийки, домагаючись звичного шуму. Скреготливе відлуння, як звичайно, але в тій тиші воно виглядає театральним, ніби спеціально сфабриковане. У повітрі повно нюансів, навіть тиша є звуком: що більше звертаєш на неї увагу, то вона здається складнішою, складеною з вібрацій, які торкаються одна одної. Ще раз, бум, бум, звук — глибокий, як дзвін, відлуння якого розпадається на мільйони дрібних скреготів.