Читать «Маркус і Діана. Світло Сіріуса» онлайн - страница 66

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

— Який ти милий, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мене звати Маркус, — відповів він. — Маркус Сімонсен. Саме так мене звати.

То був промах. Почувши звук власного імені, він більше не міг не думати. Вогонь у мозку погас, і думки покотилися його головою, як навальна снігова лавина. Що він накоїв? Чого це він тут стовбичив? Либонь, остаточно з’їхав з глузду. Цілком і назавжди. Червоний, як буряк, він, минаючи очима фотографів, безпорадно витріщився на Монса. Проте на допомогу звідти очікувати не доводилося. Батько теж був червоний і збентежений. Добродій Помідор молодший і добродій Помідор старший. Ось їх і подали до столу. Він потупив очі в підлогу.

Фотографи перестали клацати. Позад нього хтось щось промурмотів. А хтось ще й засміявся. І спереду, і ззаду. Він заплющив очі, жадаючи стати невидимим, але того не вийшло. Очевидячки, він був найпомітнішою персоною в ресторані. А завтра буде найпомітнішим у цілій країні, бо його знімки подадуть усі газети та журнали. Скандал у тринадцять років. «Неповнолітній залицяльник привселюдно осоромився в ресторані „Фішланн“.» «Божевільний хлопчина завдає кінозірці прикрощів і називає її птахою».

Він відчув на своєму плечі руку. Мабуть, по нього приїхала поліція.

— Вибачте, — промимрив він. — Я незумисне.

Він помітив, що над ним хтось схилився.

— То ти Маркус?

Ні, це не поліція.

— Маркус молодший?

Голос звучав тихо й лагідно, і від теплого подиху, що майже торкався його вух, у нього по спині пробіг мороз. Він мовчки кивнув і розплющив очі. Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Він знов заплющив очі й відчув, ніби кудись летів. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.

— Дуже приємно тебе бачити, — голосно сказала вона. — Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити.

Вона променисто всміхнулася. Він також намагався відповісти їй привітною усмішкою. Звісно, вона в нього вийшла якась не дуже природна. Річ у тім, що він перебував на дорозі в небо, і його голова ще трохи йшла обертом.

— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.

— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.

Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.