Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 98

Ми поверталися додому, коли сонце вже схилилося до горизонту, сяйво його наче потепліло. Але то була ілюзія, теплішим повітря не стало. Я радів, що можу зігрітися, веслуючи. Карі здавалася зовсім крихітною у надто великому ісландському светрі. Вона обхопила себе руками, щоб не розтрачати тепла. Ми прив'язали човна і, тримаючись за руки, побрели в променях надвечірнього сонця, додому, до хутора.

Увечері Карі читала, вмостившись у кутку. Її мати принесла мені альбом з фотографіями Карі в дівоцтві. На одній світлині мій погляд раптом затримався. То було літне фото. Карі стояла на каменюці в купальнику, з мокрим волоссям. Я поцікавився, скільки років їй тоді виповнилося.

— Мабуть, тринадцять, — відповіла мати. — Вона була дуже милою, жвавою дівчинкою.

Карі усміхалася, ще зовсім несформована дитина, зате яка щаслива. Одна рука піднята — вона махала фотографові. Такого ж приблизно віку, як Ніна Гаґен на фото, яке я бачив у Гальдені, однак Карі мала щирий і життєрадісний вигляд. Два неймовірно відмінні світи двох дівчаток одного віку, а поміж ними — море, провалля.

Мати Карі читала газету.

— Знаєте, як тепер знаходять собі пару? — запитала вона.

— Перепрошую? — я дивився телевізор, якийсь футбольний матч, у якому не забивали голів, та я, зрештою, не вболівав за жодну команду.

Мати повторила запитання.

— На роботі? — висловив я здогад.

— Ні! — вона підняла газету. — Ось тут написано. Вони знайомляться через інтернет. У чаті чи щось таке… Нове місце для побачень.

— Ну, то треба бути молодшими за нас.

— Принаймні молодшими за тебе, — шпигнула мати Карі.

Вона при цьому всміхнулася, проте я знав, як батьків непокоїть той факт, що я значно старший за їхню доньку.

Карина мати знову сховалася за газетою. На екрані один з гравців валявся на полі й корчився від нестерпного болю. Суддя махнув рукою, щоб принесли ноші, а гравець тим часом вже став на ноги. Я позіхнув. Якась думка бриніла в голові, десь у недосяжній далині. Схожа на велику рибину, акулу, поза полем зору пірнальника — невиразний порух у темряві. Думка зникла, потім знову виринула, уже виразніша, але не впіймалася. Я позіхнув іще ширше.

— Піду я спати, — мовив я.

Карі підвела голову, усміхнулася і сказала, що скоро теж прийде нагору.

Неділя видалася такою ж монотонною і спокійною. Ми читали газети, ходили на прогулянку, повечеряли. Ніна Гаґен і Ганс Ґудвік були десь ген далеко, в іншому світі. Додому вирушили, вже як споночіло. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом, ми немов самотньо пливли крізь Всесвіт. Самі в темряві, відірвані від решти людства.

Удома я, за давньою звичкою, відразу ввімкнув комп'ютера, щоб перевірити пошту. Нічого нового на електронку не прийшло. І тут мені раптом згадалася думка, що вертілася в голові після слів Кариної матері про інтернет як нове місце знайомств.