Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 90
Кріс Тведт
Я сторожко підійшов до авта з боку пасажирського сидіння, натиснув клямку й відчинив дверцята. Ірене Ґудвік здригнулася, повернула до мене голову, на обличчі — переляк і лють водночас.
— Привіт, Ірене!
Жінка оніміло дивилася на мене, але страх поволі відступав.
— Злякалися, що це Ніна вас застукала? — запитав я. — А таке цілком можливе.
Ірене мовчала.
— Гадаю, це погана ідея, Ірене! Повертайтеся ліпше додому.
На її обличчі вималювалась ображена затятість, наче в маленької дитини, яку застали в момент, коли вона робила збитки.
— Їдьте додому, Ірене, — наполіг я. — А я — за вами. Нам треба поговорити.
Нарешті жінка ворухнулася, кивнула головою. Я стояв, доки вона маневрувала, виїжджаючи з місця стоянки. Повернувшись, щоб йти до свого авта, я кинув оком на будинок Ніни Гаґен. Не можу сказати напевно, але мені здалося, ніби гойднулися штори на вікні другого поверху. Ніби хтось стояв там у темряві й виглядав надвір.
Ми пили чай, дуже міцний і дуже солоджений. Ірене дала мені рушника висушити волосся. Плащ парував на радіаторі опалення. Я відчував, як у мені наростає гнів.
— Про що ви думали, Ірене? Чого, на Бога, добивалися? — повторив я вже вчетверте, а вона вчетверте мовчки дивилася на мене.
— Ірене… Ви повинні зрозуміти…
— Вона вбила мою доньку, — раптом озвалася жінка.
— Можливо.
— Можливо? Це ж ви сказали, що вона!
— Правда, я так сказав. І мені здається, що я маю рацію. Я впевнений, що так воно й було. Але поки ще не можу цього довести.
— Вона вбивця.
Я зітхнув.
— Гаразд… я теж так думаю. Але що з того? Який сенс стояти перед її будинком ніч у ніч? Чого ви сподіваєтесь цим досягти?
— Вона не повинна відкрутитися.
— Ні, не повинна. Проте не в такий спосіб. Залиште це мені.
— Що ви зробите?
— Викличу її до суду, — сказав я з такою бравадою в голосі, якої насправді не відчував. — Я потроху збираю проти неї докази.
Ірене Ґудвік недовірливо глянула на мене.
— І це щось змінить?
— Сподіваюся… Та навіть якщо мені не пощастить, я замельдую її поліції, передам поліції все, що маю на неї. Урешті-решт, її таки покарають.
— Не вірю я у справедливе судочинство. Не довіряю системі…
— Чому?
— Самі ж бачили, як було з Альвіном. До того ж…
— Що — до того ж?
— Нічого.
Я пив чай, позираючи на жінку, що сиділа за столом навпроти мене. Її обличчя, мов цупка маска з уже знайомою впертою складкою навколо рота. Тиснути на неї — марна справа.
— Ваше чергування під її вікнами однаково не допоможе. Я хочу, щоб ви перестали шпигувати й залишили Ніну Гаґен мені. Ви не допомагаєте, а навпаки, перешкоджаєте. Прошу вас, послухайтесь доброї поради і дайте мені шанс виконати свою роботу. Обіцяєте?
Легкий кивок голови, майже непомітний.
— І ще одне, Ірене. Ніна Гаґен убивця. Маю підстави думати, що вбила багатьох. Вона небезпечна й відчуває, як її заганяють у пастку. Дуже не хотів би, щоб з вами щось сталося…
Я не знав, чи чує вона мене. Ірене замкнулася, здавалося, прислухається до чогось у собі, чутного тільки їй.