Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 89

Погляд Ніни Гаґен теж був поглядом хижака, він пронизав мене до кісток.

— Ти не мав права цього робити, — голос Ніни теж змінився, стишився.

— Я маю право на все, що завгодно. Побачимося в суді, — мені раптом страшенно захотілося випровадити її геть, спекатися.

— На твоєму місці я цього не робила б.

— Погрожуєш? — гостро запитав я. — Ти мені погрожуєш?

Вона не відповіла, рушила до дверей; від порога обернулася і сказала:

— І ще одне, Бренне.

— Слухаю?

— Бабисько, яке ти приставив назирати за мною… Забери її геть. Інакше я за себе не ручаюся.

— Що?! — скрикнув я, але вона вже зачинила за собою двері.

Я аж упрів, мною трусило. Не можу нічим пояснити того нападу страху, бо Ніна не сказала й не зробила нічого особливого, але вона мене налякала.

Я переповів Карі розмову з Ніною Гаґен. Вона мовчки вислухала мене, не перебиваючи.

— Що тепер думаєш, Мікаелю? Вона здатна виконати погрозу?

Я повагався мить.

— Ні… сподіваюся… Я її налякав.

— Як це тобі допоможе?

— У судах різне трапляється. Думаєш собі, що підготований свідок… який знає, що будуть важкі запитання, краще впорається зі своїм завданням. Ну, бо готовий… Але так буває не завжди. Іноді трапляється усе навпаки. Свідкові страшно, він боїться, що зринуть якісь факти, боїться незручних запитань, а тому почувається скуто, нервується, займає оборону. Відмовляється відповідати або ж стає агресивним і вибовкує зайве.

— Сподіваєшся, саме так станеться з Ніною Гаґен?

Я підвівся з стільця, збуджено заходив кухнею.

— Не знаю… Сподіваюся. Можливо… Вона не знає, що я знаю насправді.

Карі замислилася.

— Так, не знає, але й ти знаєш не так вже й багато. Тобі бракує вагомих доказів, правда?

— Бракує. І це ще не все. Щось таке дивне сказала вона насамкінець.

— Що саме?

— Звинуватила, ніби я за нею шпигую. Ніби приставив до неї жінку, яка чергує під її будинком.

Карі глянула на мене.

— А ти цього не робив?

— Ні! Звісно, ні!

— Може, вона параноїк? Ніна ж не зовсім ментально адекватна.

— Гм… Можливо…

І враз мене протяла несподівана думка. Я завмер посеред кухні, мов укопаний, і голосно вилаявся. Карі отетеріло глянула на мене.

— Мені треба пройтися, — сказав я.

— Куди?

— Потім поясню!

Розділ 37

З неба лило так, що довелося увімкнути на повну потужність склоочисники. Щітки шалено миготіли на лобовому склі, і все ж я мусив їхати дуже обережно. Нечисленні перехожі здавалися невиразними тінями на тлі суцільної дощової завіси й темряви; хвилі води з-під коліс зустрічних автомобілів накочувалися прибоєм у світлі моїх фар.

Я залишив авто за сотню метрів від будинку Ніни Гаґен. Підняв комір плаща і рушив вулицею. Навколо було темно й безлюдно. За двадцять секунд я промок наскрізь; дощівка скрапувала з волосся, стікала обличчям, я відчував, як вологість просочується через тонку тканину плаща на плечі.

Авто стояло навпроти воріт садиби Ніни Гаґен, по інший бік вулиці, як я і боявся. Зелений рено універсал, з вимкненими фарами; запотілі шибки зраджували чиюсь присутність усередині.