Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 92
Кріс Тведт
Я кивнув. Кілька разів зустрічав там його вранці.
— Але цього разу… я раптом не впізнав, де я. Тобто впізнав, але забув, як дістатися туди, куди мені треба.
— І що ти зробив?
— Повернув назад, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.
Я не знав, що казати. Його очі враз наповнилися слізьми.
— Я ненавиджу цей стан, Мікаелю. Така… така безпорадність. Наче світ зникає… Я хотів би… покинути цей світ гідно — раз, і немає! Не зникати поступово, не розсотуватися у небутті.
— Тату, нема жодної певності, що… це могла бути й випадковість, — спробував я його заспокоїти, але батько тільки відмахнувся рукою від моїх слів. — Сьогодні я збирався до вас і зненацька похопився, що не пригадую, як звати твою співмешканку, твою кохану.
— Карі?
— Так… Я пам'ятав, яка вона на вигляд, її усмішку — усе, а ім'я забув. Згадав тільки тоді, коли її побачив, — я мовчав, а батько говорив далі: — Отаке воно… А далі буде тільки гірше. Я боюся стати тобі тягарем, Мікаелю.
Я похитав головою, однак потрібних слів не знайшов. Батько ввійшов у старість. Так, інколи мені думалося про те, що невдовзі я можу його втратити, що він може померти, але ж не в такий спосіб, не поступовим згасанням. У моїй душі враз зазяяла пустка, відчуття осамотненості, знайоме з дитинства, — ніби світ надто великий для мене.
Батькова усмішка була гіркою, але ж усмішкою!
— А може коньяку до кави? Є багато способів забутися, коньяк — найкращий…
Коли батько ввечері пішов додому, я переповів Карі нашу розмову. Вона лише кивнула й сказала, що помічала за ним провали в пам'яті останні півроку. Я ошелешено глянув на неї, а вона усміхнулася і дорікнула, що я здебільшого неуважний до людей навколо себе.
— Може, й неуважний… Але це жахливо. Я не знаю, що з цим робити.
— Ти тут нічим не зарадиш, Мікаелю. Таке життя…
Трохи згодом, уже в ліжку, пригорнувшись до мене, Карі запитала:
— Думаєш про батька?
— Так.
— Усе не так погано. Моя бабуся — вона вже померла — теж таким страждала. Старече слабоумство.
— Dementia.
— OK. Хай буде dementia. Отож бабуся її мала. Та попри все з нею було так мило й затишно. Я дуже її любила, любила посидіти з нею, погомоніти, хоча вона плуталася у словах і часто забувалася. Це аж ніяк не катастрофа, Мікаелю!
— Мабуть, твоя правда. Треба лише звикнути до цього.
Але в душі я не мав певності, що звикну. У моїй душі жив маленький хлопчик, який боявся залишитися сам на світі.
Розділ 39
Наступними днями я з головою потонув у справі. Вивчав документи, доки літери починали мерехтіти перед очима; знову й знову перечитував стоси паперів, вишукуючи прогалини в слідстві — запитання без відповіді; вони завжди трапляються, сховані від замуленого ока слідчого. Оце і є територія адвоката: докази, які не цілком стикуються і створюють простір для сумнівів, нових запитань, дають можливість заплутати свідка. З матеріалів провадження мало що можна було витягнути. Після кожного перетрушування тек, справа видавалася мені ще безнадійнішою і ще більш безпрограшною для прокурора.