Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 83

Того вечора я, певно, хвилини зо дві мерз у сутіні, під мжичкою, доки відчинилися наступні двері, впустивши мене до будівлі. У приймальні я поклав у шухлядку, яка теж безгучно ковзала крізь стіну, посвідчення і мобільний телефон. Чекав, доки мене проведуть до Ґудвіка. У тюрмі ніхто нікуди не поспішає — тут свій час, свій ритм.

Коли мене завели до кімнати для відвідувачів, Ганс Ґудвік вже чекав там. Я подав руку. Потиск його долоні був слабкий і в'ялий.

— Як справи, Гансе? — запитав я звично, навіть не вдумуючись у суть запитання. Замість відповіді — звичне знизування плечима.

— Я живий.

Розмова не клеїлася. Я розповів йому про хід провадження, він мовчки слухав, ніяк не коментуючи тих окрушин інформації, з якими я прийшов. Імені Ніни Гаґен я не називав, відчував, що нічого конкретного, пов'язаного з нею не маю.

— Що там з клейкою стрічкою і плямою крові в торбі? — запитав Ганс.

— А що з ними мало б бути?

— Як вони опинилися у моєму льосі?

— Хтось їх там поклав.

— Добре, але хто? І чому в моєму домі?

— Я не знаю, хто, Гансе. Хто б це не був, він підкинув докази з наміром перекласти вину на вас, бо дуже логічно запідозрити в злочині саме вас. Ви мали найкращий у світі мотив для вбивства Альвіна.

— Мене засудять, правда?

— Можуть засудити, — не було резону заперечувати очевидне. — Як ви тут почуваєтесь? До лікаря вас водили? — я питав здебільшого для того, щоб перевести розмову в інше річище.

— Нормально. Мені дали піґулки від безсоння. І ще якісь від… нервів.

Зі свого великого досвіду я знав, як ізоляція в камері ламає людей, а нерви Ганса Ґудвіка ще задовго до тюрми поторочилися на ниття.

— Принаймні вам дозволено відвідини. Бачитись з Ірене — велика полегша для вас.

Чоловік мовчки дивився на мене.

— Вона ж приходила сюди?

— Ні.

— Але… заборону відвідин скасували ще кілька тижнів тому!

— Вона не хоче.

Я почувався спантеличено, і він помітив це з виразу мого обличчя.

— Ірене… вона не зовсім така, як усі. Має свої проблеми… — я мовчав, а він додав: — Вона терпіти не може подібних закладів, боїться замкненого простору.

— Звідки така боязнь?

Ганс ніби кинувся захищати дружину.

— Вона… коли я її зустрів, Ірене була ще зовсім юна. Вона мала важке дитинство. Я піклувався про неї. Вона росла без батьків… у дитячому будинку. Це погано вплинуло на її психіку. Коли народилася Майя, стало ліпше, але… — Ганс похитав головою і замовк.

— Я цього не знав… — мовив я. — Може, хтось інший може вас провідувати, скажімо, ваш брат чи ще хтось? Я зателефоную від вашого імені, якщо треба.

— Це не так вже й важливо, — відмахнувся Ганс.

По його очах було видно, що він за тисячі миль звідси, десь серед своїх думок.

Я таки зателефонував до брата. Тепер він сидів у моєму кабінеті. Брат Ганса Ґудвіка називався Нільс, був невисокого зросту, опецькуватий і дуже метушливий. Його звичка раз у раз поглядати на годинника під час розмови неймовірно дратувала мене. Без угаву дзвонив його мобільний телефон, він хапався за нього, відвертався на півоберта і говорив так швидко, ніби торохтів з кулемета. Зрештою, мені стало того досить.