Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 81

Не можу собі уявити ліпшого рецепта виживання для душевно зломленої людини, як стати аутсайдером. Убивцею…

— Твоя правда, — мовила Сюнне. — Я теж уявила. Жахлива картина. Але…

— Що?

— Куди нам рухатися далі?

— Не певен, та мені тут спало одне на думку. Якщо ми мислимо в правильному напрямку, то йдеться про жінку, яка вбиває, бо їй це подобається, бо якесь коліщатко в її єстві так поламалося, що процес убивства приносить їй задоволення.

— Овва?

— Сама подумай! Усе почалося з батьків, коли їй виповнилося тринадцять. Анне Лісе Ґарманн побоюється, що Ніна влаштувала пожежу, яка забрала життя її названих батьків. Тоді їй було шістнадцять. І перше, і друге сталося чимало років тому. Якщо вона вбиває заради насолоди, то, гадаю, мине небагато часу, і вона знову уб'є.

Сюнне глянула на мене з сумнівом.

— Гм… Щось мало статися. Щось таке, що вивільнило в ній жагу до вбивства.

— Так, твоя правда… Вона могла вбивати й раніше. Дуже ймовірне припущення.

— Якщо — так, то зуміла викрутитися. Що ми можемо…

— Я хочу, щоб ми… щоб ти розпочала пошуки. Ніна Гаґен дуже часто переїжджала. Два роки жила в одному місці, три роки — в іншому. Шукай нерозкриті злочини або зникнення людей поблизу її місць проживання в актуальний час. Побачимо, чи вдасться тобі відтворити схему. Забудь про її перебування в Данії чи Осло, там усього трапляється надто багато. Зосередься на селах та містечках.

— Оце вже доведеться брести наосліп, — з сумнівом в голосі сказала Сюнне.

— Знаю, Сюнне, — зітхнув я. — Але нічого мудрішого мені на думку не спадає. Якщо маєш ліпшу ідею…

— Ні, не маю, але як…

— Обдзвони поліційні дільниці, зателефонуй до головного управління… Я переконаний, вони мають статистику нерозкритих справ. Придумай правдоподібну причину, скажімо, пишеш статтю з кримінології… Ну, сама знаєш! Як не допоможе, телефонуй до місцевих газет. Вмикай фантазію!

Сюнне кивнула, але якось безрадісно.

— А ти що робитимеш?

— Поговорю з Ніниною старою тіткою-бабунею.

— Добре, — Сюнне на мить завагалася. — Хто така тітка-бабуня?

— Тітка матері або батька.

— Он як! Стильний титул!

Я підготував невинну брехню як причину свого візиту, але вона не знадобилася. Клара Ґюльбрандсен, тітка-бабуня Ніни Гаґен, усміхалася мені щирою, довірливою, немов дитячою, усмішкою на все обличчя і попросила викотити її крісло до вітальні, щоб вона могла бачити небо й дерева.

— Вона мало пам'ятає, але розмовляти з нею приємно, — сказав доглядач. — Гарно, що ви прийшли. Її рідко провідують.

Я поцікавився, хто, зазвичай, провідує стареньку. Доглядач насупив брови.

— Мабуть, таки ніхто. Раніше навідувалася давня приятелька, але більше не приходить.

— А її внучата племінниця тут не буває? Молода жінка, не більше тридцяти?