Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 109

Я не знав, що Петер мав на увазі, але формулювання мені не сподобалося. Решта закивали головами. Петер обпалив мене поглядом і змусив тримати язик на припоні.

— З іншого боку, Мікаель є свідком у можливій кримінальній справі, якщо підтвердяться його підозри, що Ніна Гаґен вчинила злочин, — Крістер Бонде хотів щось сказати, однак Петер спинив його піднятою долонею. — Не знаю, наскільки вона причетна до вбивства Альвіна Му, найменшого уявлення не маю. Знаю лише те, що поліція і прокуратура зобов'язані перевірити інформацію Мікаеля, незалежно від особистих причин, проблем і антипатій. Усе інше — професійне недбальство, — на останніх словах Петер глянув просто в очі Крістерові Бонде.

— Гаразд, — сказав прокурор. — Пошліть туди людей. І дайте мені на підпис ордер на обшук.

Він погодився зі скрипом, та все ж розумів, що Петер мав рацію. Крістерові Бонде зовсім не хотілося створювати собі проблеми, які могли б нашкодити йому в майбутньому.

— А що робити з Бренне? — тихо подав голос Сонцесяйний. — Що мені, в біса, з ним робити? Посадити під арешт чи що?

— Спершу почекаємо на результати обшуку, — відповів Петер. — Хтось тут може організувати каву?

Петерові й мені дали в тимчасове розпорядження кабінет.

— Послухай, Петере, — почав я. — Це було не… — але він урвав мене на півслові.

— Нічого не кажи, Мікаелю. Не говори до мене! Я такий лютий, що, боюся, можу не стриматися, якщо ти озвешся хоч словом. Повернемося до цього пізніше.

Ми довго сиділи мовчки, а тоді Петер додав:

— Який же ти дурень, Мікаелю!

Так ми просиділи півтори години. Утома дошкуляла вже не на жарт. Я клював носом і щосили боровся зі сном. Коли Сонцесяйний нарешті постукав у двері й запросив до себе в кабінет, я вже був готовий здатися.

У кабінеті на нас чекали Крістер Бонде й інспектор Сультведт. Обидва з натягнутим виразом обличчя. Важко було не помітити, що все дуже погано.

— То що? — запитав Петер.

— Нічого. У помешканні Ніни Гаґен побувала група криміналістів, і вони нічого не знайшли. Ніяких е-мейлів у ноутбуці. І взагалі, ніякого ноутбука. За словами Ніни Гаґен, вона не має і ніколи не мала портативного комп'ютера. Вона, до речі скаржилася, що ти чіплявся з розпитуваннями до її друзів та знайомих, що ти безпідставно переслідуєш її, і вона навіть готова подати на тебе заяву в поліцію через це.

Усі мовчали. На дворі розвиднювалося, ранкове світло поступово вкрадалося до приміщення. Обличчя присутніх були сірі та втомлені — ворожі.

— Вона довідалася про вторгнення до її помешкання? Ті ідіоти, що пов'язали мене, повідомили їй? — запитав я.

Тишу порушив Сонцесяйний.

— Вони їй зателефонували, — кивнув він.

— Ніна все видалила. Вона мала купу часу, доки ви тягнули з ордером на обшук. Допитайте її. Натисніть на неї. Знайдіть комп'ютер! Він десь захований…

Я розумів, що в безнадійному становищі, бачив це з облич навколо себе.

— Не знаю, що ти замислив, Бренне, — поволі проказав Крістер Бонде. — І знати не хочу. Ми нічого не маємо на Ніну Гаґен, то й шукати не будемо.