Читать «Небезпека рецидиву» онлайн - страница 106
Кріс Тведт
Я закрив ноутбука і тихо встав. Вийшов на кухню, спробував роздивитися крізь шпарку в шторах, що діється перед дверима. Нічого не побачив, але дещо почув. Ось знову… Тепер я вже не сумнівався: надворі хтось ходив. Я рушив до вітальні, вийшов у передпокій, відчинив двері до льоху й зійшов униз сходами. Ледве стримувався, щоб не побігти. На мить мені зблиснуло в голові, що я забув прихопити з собою комп'ютер, що треба вернутися і забрати його, але паніка взяла гору, і я не зміг пересилити себе.
Я підхопив свою торбу, яка стояла в підвальному коридорчику, зусиллям волі змусив себе не шарпнути дверей, а відчинити їх тихо й обережно; крадькома вислизнув надвір і вже хотів було рвонути через моріжок до маленького лісочка за парканом садиби, але зупинився, мов укопаний.
Мене зупинило сліпуче, біле світло (від несподіванки я аж затулив лівою рукою очі) і голос: «Стояти! Поліція! Ні з місця! Не рухатися!»
Я закаменів, мов стовп, у яскравому світлі. Мене вправно розвернули, заламали руки за спину. На зап'ястках клацнули холодні металеві кайданки.
Розділ 45
— Ви тут самі? — запитав полісмен, а що я відповів не відразу, він схопив мене за плече, добряче труснув і повторив запитання: — Відповідайте, до біса! Ви тут самі?
Я кивнув головою.
— Так, сам. Послухайте, я не…
— Заткни пельку! — грубо урвав він мене, підняв до рота рацію й тихо заговорив у неї. — Я його взяв. Каже, що він тут сам.
Полісмен послухав, що йому відповіли, я ж почув тільки тріск і нерозбірливі звуки.
— OK, — озвався він знову. — Я чекаю.
Потім він відтягнув мене трохи вбік від підвальних дверей, ще раз звелів заткнутися, хоча я й словом не озвався, і налаштувався чекати. За п'ять хвилин у дверях льоху з'явився другий полісмен.
— Усе нормально, — сказав він. — Відведімо його до авта.
Вони провели мене навколо будинку, униз садовою стежкою до поліцейського автомобіля, припаркованого двома колесами на тротуарі навпроти парадного входу. Один відчинив задні дверцята й притримав мою голову, щоб я не вдарився, допоміг сісти. Важко сідати в авто зі скутими кайданками руками.
Другий полісмен стояв трохи віддалік на тротуарі й розмовляв з середнього віку чоловіком у піжамі й халаті, поли якого лопотіли на вітрі. У вікні будинку позад нього стояла бліда жінка. Чоловік розмовляв, жваво жестикулюючи. Полісмен кивав головою, щось записував у маленький блокнот, потім вийняв мобільний телефон і набрав номер. Сусід глянув на мене, навіть нахилився трохи вперед, щоб краще бачити. Я інстинктивно відвернув голову. Перший шок поступово минав. Я не боявся і не хвилювався — поки що. Просто ситуація видавалася мені вкрай неприємною.
Обидва поліцейські сіли в авто, голосно хряснувши дверцятами.
— Поїхали! — сказав той, що сидів на пасажирському сидінні спереду.
— Гаразд. Роздобув дані?
— Так. Я залишив номер телефону сусідові.
— Послухайте, — озвався я. — Доки ми ще не від'їхали, поверніться у будинок і заберіть ноутбук… він стоїть…