Читать «Божа кара» онлайн - страница 9

— Ваш білет!.. Покажіть ваш білет!..

Одного ревізора вже бачу. Це жінка з виснаженим некрасивим обличчям. Усі злигодні, вся невлаштованість наша полишили на ньому свій слід. Зношена хустка, нужденне пальтечко. І темні, що не чекали вже нічого хорошого, очі.

— Де ваш білет?

Ага, когось таки упіймала.

— Десь подівся, — інший, розгублений голос. — Я ж його щойно поклала до сумочки.

— Шукайте.

— Та кажу ж, що не можу знайти! Все перерила… Я ж брала білет.

— Кондуктор, оця дамочка передавала на білет?

Кондукторша не була б кондукторшею, коли б відповіла ствердно. Вона так само ненавиділа всіх пасажирів, як і ревізорша.

— Не передавала. Хто передав, я того обілетила.

— Як не передавала? Я ж його щойно тримала в руках.

— Вона тримала!.. Знаємо, що такі люблять тримати. Нарядилась як пава, а за копійку подавиться! — Кондукторша вже зверталась до всього вагона.

— Як ви смієте так ображати?!

— Ну, годі! — це вже ревізорша. — Або давайте білет, або ж платіть штраф.

— Та кажу ж, що білет десь подівся!

— Тоді платіть штраф. Три рублі.

— Нема в мене трьох рублів. Візьміть ось карбованець.

— Платіть три рублі, а не карбованець!..

Я починаю пробиватись уперед. Що незабаром маю виходити, а що й цікаво глянути на жертву, яку терзає ревізорша.

— Та кажу ж, що більше немає! — лунає вже поруч.

Вагон смикнуло, ревізоршу кинуло набік, і я побачив жінку в червоному. Схилившись (ось чому я її не побачив одразу), вона продовжувала гарячково нишпорити в сумочці.

— Так будете платити штраф? Чи гукнуть міліціонера?.. Кондуктор, скажи вагоновожатому, щоб зупинив коло міліціонера!

Я підступив упритул, дістав з гаманця три карбованці. Простягнув ревізорші:

— Ось візьміть.

— Що це?

— Три карбованці. Штраф.

— А ти хто такий? — Ревізорша дивиться на мене з такою підозрою, наче я того трояка в когось украв. Витяг непомітно з кишені, їй, мабуть, неохота отак випускати запросто із своїх пазурів жертву. — Я її штрафую — не тебе.

— Я за неї й плачу, — кажу якомога спокійніше. — Може, я їх їй позичаю. Тож беріть три карбованці й одпускайте нас із Богом.

— А де твій білет?

Дістаю квиток. Проїзний. Подаю разом з троячкою.

Ревізорша ще щось бурчить, але я її вже не слухаю: жінка в червоному, схлипнувши, починає проштовхуватись до дверей.

— Як вони сміли!

Стоїмо на зупинці. Ті, що чекали трамвай, поїхали, ті, що вийшли, порозбігалися, а ми лишилися вдвох.

— Я ж брала квиток!

— Заспокойтесь, я вам вірю. Не варт через дрібницю отак переживати. Нервів не вистачить.

— Гарна дрібниця! Вас би отак обзивали!

Лице її ще палає, в очах зблискують сердиті сльози. А я не в силі одірвати од неї очей. Родяться ж таю красуні на світі! Мені аж боляче від думки, що от ми зараз розстанемось і вже ніколи не зустрінемось.

— Як же я віддам вам три карбованці?

— Пусте, — недбало махаю рукою. — Я навіть радий, що чимось відшкодував за оту гірку.

— За яку гірку? — здивувалась вона.

— А ви вже й забули? З якої ви з’їхали…

— Ой! — стиснула вона щоки долонями. — Ой! То це ви?

— З вашого дозволу, — вклонився їй ґречно.

— Уявляю, що ви тоді про мене подумали.