Читать «Божа кара» онлайн - страница 8

— І тобі не сором?

— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!

— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці…

— Постій!..

Та вона вже не хотіла мене слухати:

— Як тебе студенти й витримують!

— Та постій же!..

— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам…

Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.

Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. Її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.

— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!

Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам’ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.

Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.

У ті роки вулицями нашого міста снували, поряд з новими, ще довоєнні трамвайчики. З’їжджені так, що не лишалось місця живого, вони якимось чудом не розсипалися на поворотах і тільки тріщали дерев’яними боками. Крім водіїв, тоді були ще й кондуктори з мотками квитків через шию, з важкими чорними сумками, де бряжчали мідяки, наторговані протягом гамірного дня. Щоранку, перед роботою, й щовечора, вже по роботі, кожний трамвайчик брався таким лютим штурмом, що перед ними бліднуть всі атаки часів Вітчизняної. Ламалися двері, вилітали з брязкотом вікна, обривалися сумки й кошики, губилися шапки й капелюхи, густо сипались ґудзики. Віддавлюючи одне одному ноги, пробиваючись кулаками і ліктями, люди перли як знавіснілі, а над їхніми головами лящав відчайдушний крик кондуктора: «Куди претеся?!! Куди?!!»

Мене теж садонули під боки, ще й обізвали свинею. Ніде так охоче і смачно не лаються, як у нашому громадському транспорті. Лайка плаває в спертому од стовповиська повітрі, готова спалахнути од найменшої іскри, вибухнути ланцюговою реакцією, і тоді «друг, товарищ и брат» враз стає твоїм найлютішим ворогом, якому ти готовий на смерть вчепитись у горло. Свинею обізвала мене дамочка («Лезет, как свинья!»), коли я протискавсь досередини. Я, звісно, не став з нею заводитись: з гіркого досвіду знав, скільки помиїв виллється на мою голову, якщо я обізвуся хоч словом. Тож мовчки передав на квиток і вчепився в ремінну петлю, що гойдалась над головою.

Рушили. Вагон смиконуло так, що всіх пасажирів кинуло назад, а тоді наперед. Потім загойдало ритмічніше.

Й одразу ж пролунало вимогливе:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ага, ревізори. Як завжди, заходилися ловити «зайців» саме тоді, коли й долоню протиснуть не можна. Вгвинчуються в натовп, огризаються на сердиті зауваження.