Читать «Божа кара» онлайн - страница 3

Літературний етикет — це, за висловом російського культуролога й дослідника давнього письменства Д. Лихачова, набір усіх тих обов’язковостей, які не так уже й доконче необхідні у творі, але яким неодмінно віддає данину сучасний автор. Це — як етикет у житті, де, на думку дослідника, він набагато важливіший. А ось у літературному творі без нього інколи можна обійтися. Власне, чимало видатних письменників од нього всіма можливими способами втікали. Скажімо, Гемінгвей, Платонов, Олеша, які починали писати «не так», як було заведено. Щось подібне маємо й в «історіях» Дімарова, де він культивує літературний мінімалізм та аскетизм, категорично відмовляючись од усяких прислівникових психологізмів, що давно вже стали звичайними «кліше», та архіпоетичних пасажів, які вже неймовірно набили оскому за довгі десятиліття впертого їхнього культивування в нашій прозі.

Оповівши все, що вчинили з селом Хрестищем, а в новій редакції — Червона Комуна, радянські карателі («Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…»), Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою забуття згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура. Але не треба бути песимістами — таки підійшли. «Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: „Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами“. Земний уклін вам, Жоро і Гено!» Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами, — Дімаров не той письменник, який живе у світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.

Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.