Читать «Божа кара» онлайн - страница 2

Дімаров тим, здається, аніскільки не переймався. Писав свої «історії» (так називався цикл його творів; спершу «сільські історії», а далі «містечкові», а потім — «міські») — своєрідний портретний цикл людей, здебільшого покалічених життям у селі, у містечку, у місті, одне слово, в якомусь закутку білого світу, що, як виявилося, не має ніякого значення, оскільки всім його персонажам ведеться однаково не з медом. От лише причини в кожного — різні. Й ота різність в однаковості передовсім цікавить автора «історій». Характеризуючи свою поетику й естетику в цих творах, він, гадаю, міг би повторити слова Каміло Хосе Сели з його передмови до роману «Вулик»: «Усі, хто намагається прикрасити життя блазенською маскою літератури, брешуть. Недуги, що роз’їдає душі, недуги, у якої стільки імен, скільки прийде нам у галову, не можна зцілити грілками примиренства, пластирями риторики й поезії. Роман мій не претендує дати щось таке більше, — ні, далебі, щось таке менше, — ніж зображення шматка життя, розповідь про який ведеться крок за кроком, без недомовок, без дивних трагедій, без жалісливості — як іде саме життя, саме так, як іде життя. Хочемо ми того чи не хочемо. Життя є те, що живе — в нас або поза нами; ми лише його носії, його, як кажуть фармацевти, основа».

Дімаров вважав, що його «історії» можна було написати лише так, як написав їх він. І він у цьому анітрохи не помилявся. Принаймні саме він міг — і повинен був — написати їх саме так. Тільки увійшовши в роль нейтрального фіксатора, якого, здається, вже ніщо не може зворушити, розчулити, приголомшити чи навіть здивувати, автор і здатен вести своє повістування в такому тоні і з такою безособовістю, зумисною депсихологізованістю персонажів, які перетворюються в нього на маски з театру маріонеток. Оті «історії» — це ще один Дімаров.

Усе, що Дімаров написав після своїх «історій», несе на собі їхню печать. «Нові твори мають однакову генезу з їхніми попередниками: вийшовши на хвилю достовірного повістування, письменник ось уже кілька десятиліть тримається цієї манери, живленої самим життям, пам’яттю, бувальщиною, голосами й переказами очевидців та самих дійових осіб», — слушно зауважує літературознавець Микола Кодак, аналізуючи збірку, гадаю, особливо прикметних у цьому розумінні творів Дімарова «Самосуд». До речі, саме однойменна повість найвиразніше несе на собі сліди авторової боротьби з так званим літературним етикетом нашого часу.