Читать «Одні» онлайн - страница 57

І вона знову обняла його.

В небі стояла перша вранішня зоря. «Зоренько, чому ти так рано зійшла, — подумалось Лесеві. — Невже там, на небесах, порішили — настав час нам розставатися»? Десь далеко за морем вже зблиснуло сонце. «Таки і вправду вирішили», — подумав з гіркотою Лесь. Мар’яна наче читала його думки. Припинялась на лікті, подивилась йому уважно в очі.

— Лесю, я забула тобі сказати: спеціально для тебе — я ж тепер перша леді, можу наказувати — будується дім — прекрасний великий дім… Це буде твій дім, ти будеш у ньому жити. А я, коли ти тільки захочеш, буду приходити до тебе — ніхто мені цього не зможе заборонити. Той гомункул — він же навіть не чоловік… Так що нам ніхто не заважатиме. Чуєш — ніхто.

— Чую, Мар’яно.

— Сьогодні ж ти побачиш свій майбутній дім. Він тобі повинен сподобатись — такий білий, поряд апельсиновий садок.

— Апельсиновий садок… Мар’ясю, я не зможу його побачити.

— Не зможеш його побачити? Чому?!

— Тому що сьогодні я хочу вирушити в дорогу, звичайно, якщо мене відпустять тутешні держиморди.

— В яку дорогу? Куди ти хочеш іти?

— У мене там, — махнув рукою, — залишились деякі справи.

— Які ще справи?

Лесь мовчав. Потім через силу почав говорити:

— Розумієш, не можу я тут бути, серед цих у білому. Не можу, ніколи не зможу! Звичайно, я все робив не так, але… тепер, здається, я зрозумів, що мені треба робити. Пам’ятаєш колись, на африканському пляжі, ти дорікнула мені, чого я поїхав з України. Зараз я хочу виправити свою помилку, я хочу вернутися — як кубанець. Тому що я обіцяв людям, тому що я так хочу і тому що я просто повинен — повинен щось змінити на краще. От тому я сьогодні хочу вирушити в дорогу.

— Тоді, Лесю, я піду з тобою! Хай горить все воно ясним полум’ям. Я так часто губила тебе, загубити ще раз — це вже занадто. Чуєш, Лесю, я піду з тобою. Я також хочу щось змінити у цьому триклятому світі!

— Ні, Мар’янко. Ти залишишся тут. Якщо краєм керуватиме той гомункул — це буде кінець. Ти тут дійсно потрібна, аби стояти за ним, аби скеровувати його. Я — там, ти — тут, і, можливо, що нам щось вдасться зробити.

— Ти — там, я — тут… Невже це навічно, Лесю? Невже нам так і судилося?

— Звичайно, ні. Ти приїжджатимеш до мене — кожної неділі, кожного дня я чекатиму на тебе. Я зведу простору добру хату, я насаджу хороший сад — я вмію це робити. І чекатиму на тебе — я і це вмію робити.

— І я приїжджатиму до тебе, до просторої білої хати, до зеленого саду…

— А поки що…

— Так, Лесю, поки що ми попрощаємося…

Сонце підіймалося над морем, і ніч прощалася зі світом, великим білим світом. Здавалось, що щезне вона назавжди, і ніколи вже не буде ні прекрасних зір над головою, ні холодного світла місяця, ні шепоту коханих. Та все це була лише ілюзія — спливуть непомітно швидкі денні години, і знову над світом запанують прекрасні зорі, і холодне світло місяця, і шепіт закоханих… Лише кілька годин почекати.

Вертоліт почав заходити на посадку, але Лесь навіть не помітив цього. Перед його очима продовжувала стояти Мар’яна. «Я тут, а ти там…» Ну, що ж — таке життя. Зараз вона знову далеко від нього — далеко її голос, її волосся, металевий блиск її очей. Останній спогад змусив Леся струснути з себе меланхолію — хоча в її очах іноді можна помітити металевий блиск, сама вона сильніша навіть за метал, і він також сильний, тому що любить її. А отже вони переборють все — і переможуть, і знову будуть разом. «Ми будемо разом», — твердо повторив сказану при прощанні фразу. Тільки так!