Читать «Одні» онлайн - страница 58

— Гей, щасливчику — ми вже прилетіли! — просунулась з пілотської кабіни голова крем’язеня.

Лесь взяв рюкзак з харчами і пішов до відчинених дверей. Вертоліт завис над самою землею — можна було спокійнісінько собі стрибати. Лесь обернувся до крем’язеня:

— Прощай.

— Давай, ще побачимося, — і крем’язень поплескав Леся по плечу.

Лесь кивнув і стрибнув.

Його ноги пружно стали на землю. На його землю. Лесь роздивився навколо. Стояв посеред безкрайнього зарослого будяччям поля, навкруг було безлюдно, вдалині курився шлях… Нічого особливого, все як завжди на цій землі. Але на ній він родився, на ній він мав умерти — це була його земля, він відчував це. Під час своїх мандрів він часто запитував себе: чи зможе відчути свою землю, коли до неї дістанеться, чи так і пройде її всю, не зрозумівши, що йде по своїй Батьківщині. Тепер він знав — свою землю не можна не відчувати, якщо, звичайно, ти її хоч трохи любиш.

— Гей, земляче, підсоби! — окликнув його ззаду знайомий голос.

Лесь обернувся і ахнув. Перед ним, тягнучи замість коня чи вола за собою якийсь плужок, стояв і, як завжди, задоволено усміхався кубанець. Поряд з ним, так само впряжений у плуга, стояв, потупивши очі, Михась. Весь його вигляд промовляв до Леся: «Прости…». І Лесь простив і забув. Тому що побачив того, хто йшов за плугом, хто привітно зараз махав йому рукою. Це був хлопець з ядушних боліт…

— Підсоби, земляче, бо поки що навіть і коней не маємо, — повторив своє прохання кубанець.

— Звичайно, допоможу, — мовив Лесь, впрягаючись третім.

І вони потягнули плуга, що залишав за собою чорну смужку зораної землі. І світило їм в спину вранішнє сонце, і обвівав легенький вітерець, а в небі, наче охороняючи їх від усіх бід земних, завис сокіл — все було як завжди на цій землі. Як завжди…

Міна

Припадок стався з ним саме тоді, коли стежка вивела його до невеличкої загубленої у гірському безмежжі долини. Він впав на коліна, обхопивши голову руками, а його губи беззупину повторювали-шепотіли, як заклинання, слова з пісні: «Бесаме… бесаме мучо…». Проте потроху мандрівець оговтався, звівся на ноги і, ще якийсь мент постоявши, рушив через сади до будинку, біля якого його вже очікував господар.

Вони деякий час мовчки розглядали один одного. Першим порушив мовчанку господар, кивнувши на уніформу свого співрозмовника, запитав:

— Ви сапер?

— Так, я сапер, — відповів мандрівник і в свою чергу з легкою іронією в голосі запитав:

— А хто ви, я, на жаль, розібрати не можу.

Господар, пересмикнувши своїми безпогонними плечима, майже з гордістю відповів:

— Я — дезертир.

— Ну, тепер це не актуально, — розважливо мовив сапер. — Ви, мабуть, в цих горах не чули — війна закінчилася декілька років тому.