Читать «Фундація» онлайн - страница 67

Тембр його голосу ставав усе нижчим, тоді як псаломщик слухав його з благоговінням, а двоє солдатів — із дедалі більшим страхом.

— А оскільки цей корабель виконує таке диявольське доручення, благословення Духа покидає і його.

Він урочисто підняв руки, і солдати, які стояли перед тисячами телевізорів по всьому кораблю, зіщулилися, коли сповнений гідності капелан заговорив:

— В ім’я Галактичного Духа і його пророка Гарі Селдона, та виконавців його волі, святих людей Фундації, я проклинаю цей корабель. Нехай телевізори, очі цього корабля, стануть сліпими. Нехай його абордажні гаки, що є його руками, будуть паралізовані. Нехай його атомні бластери, які є його кулаками, перестануть працювати. Нехай його серця, двигуни, перестануть битися. Нехай лінії зв’язку, що є його голосом, оніміють. Нехай його вентиляційні пристрої, його дихання, зупиняться. Нехай його ліхтарі, його душа, згаснуть, перетворившись у ніщо. В ім’я Галактичного Духа, я таким чином проклинаю цей корабель.

І з його останнім словом, опівночі, рука, що була за багато світлових років звідси в храмі Арголіди, увімкнула гіперхвильовий передавач, який миттєво увімкнув той, що знаходився на флагмані «Вініс».

І корабель вмер!

Бо головна особливість наукової релігії в тому, що вона працює, і такі прокляття, як в Апората, є справді смертельними.

Апорат побачив, як корабель накрила темрява, і почув, як раптом припинилося тихе й далеке муркотіння гіператомних двигунів. Він зрадів і витягнув з кишені своєї довгої мантії самозарядну нуклеолампу, що наповнила кімнату перловим світлом.

Він глянув на двох солдатів, які, без сумніву, були хоробрими людьми, але тепер корчилися, стоячи на колінах, налякані до смерті.

— Урятуйте наші душі, ваша велебносте. Ми — бідні люди, які не знали про злочини наших лідерів, — захникав один із них.

— Іди за мною, — суворо сказав Апорат, — твоя душа ще не втрачена.

У темряві корабля зчинилася метушня, де страх був настільки повсюдний і відчутний, що ледь не відчувалися його міазми. Солдати юрмилися поблизу Апората і його ліхтаря, прагнучи доторкнутися до краю його одягу та благаючи бодай про крихту милосердя.

І завжди його відповіддю було:

— Ідіть за мною!

Він знайшов принца Лефкіна, який навпомацки пробирався через офіцерські пости, лаючись і голосно вимагаючи світла. Адмірал дивився на капелана очима, повними ненависті.

— Ось ви де! — Лефкін успадкував від своєї матері блакитні очі, але його гачкуватий ніс та косоокість нагадували про те, що він син Вініса. — Яка мета ваших зрадницьких дій? Поверніть енергію на корабель. Тут я командую.

— Уже ні, — похмуро відповів Апорат.

Лефкін з люттю озирнувся навколо.

— Схопіть цього чоловіка. Заарештуйте його, або, клянусь космосом, я відправлю кожного, хто знаходиться в межах досяжності мого голосу, голяка у відкритий космос. — Він замовк, а потім заволав: — Це наказ вашого адмірала! Заарештуйте його!