Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 62

— Тату, може, вже підеш спати? — крикнула мама з другого поверху.

— Зараз піду, — відгукнувся дідусь.

Але не пішов.

Він лишився сидіти.

— Знаєш що, сонечко, — сказав він повагом. — На завтра я запросив деяких приятелів. Хочу, так би мовити, попрощатися, розумієш? Я відчуваю, що вже пора.

Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його руку. Я зрозуміла.

— Неправда, — зашепотіла я. — Ти обманюєш! Ти не можеш померти!

Хоч я знала, що він не обманював. Йому не було потреби обманювати.

— Не побивайся так, любонько моя хороша, — сказав він тихим голосом. — Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!

Я мовби бачила в темряві його скривлені губи, що якось по-вовчому усміхалися.

Він ще сидів біля мене в тиші, поки смуток не перейшов у тугу, туга не перетворилася на втому і в кімнаті стало розвиднятися. Тоді він важкою ходою піднявся сходами нагору. Мабуть, подумав, що я заснула.

Я намацала скляну кулю, в яку довго не дивилася. Не знаю, що я сподівалася там побачити. Може, Царство Небесне і усміхненого дідуся, що став святим? Коли я стала придивлятися, то побачила всередині світло — воно зібралося в одну яскраву цятку. А ще я побачила там дідуся, що сидів у саду, де було повно птахів, метеликів і людей.

— А далі? — нетерпляче зашепотіла я і, зігнувши пальця, стукнула кісточкою по прохолодному склу.

Куля дзенькнула й розкололася. Тепер я тримала в руках дві безживні половинки.

Між пухнастими клаптями хмар поблискувало вечірнє сонце.

Гості почали сходитися о шостій. Дехто приїхав на таксі, дехто — автобусом, і в декого був такий стомлений вигляд, ніби вони всю дорогу до нашого саду йшли пішки.

Дідусь цілий день не вгавав. Він мотався туди-сюди на своєму візку й розпоряджався, як накривати стіл і що подавати з їжі. У нього був свіжий бадьорий вигляд, і він весь час наспівував щось веселеньке, хоч трохи фальшивив. Може, йому просто хотілося приховати тривогу? Чи в нього й справді не дуже виходило?

Кожного гостя дідусь зустрічав радісним вигуком і дзвінким цмоканням у щоку. Він лежав у стародавньому ліжку з червоного дерева, яке ми винесли в сад, під квітучою вишнею. Точніше, напівлежав на горі подушок, схожій на купу пелехатих літніх хмар, що впали з неба.

Я майже нікого не впізнала. Мабуть, усі ті усміхнені дідусі та бабусі, у яких трусилися руки, з ціпками й на милицях, вбрані в темні костюми та блискучі сукні, приїхали з притулку для старих. У саду стояли пахощі туалетної води й різких парфумів.