Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 60

Плиска була настільки вражена, що я підійшла й погладила її по щоці.

— Не гнівайтеся на мене, — додала я. — Усе буде гаразд, ось побачите.

Я відчувала себе дорослою, яка втішає дитину.

— Можу підтвердити, що вона дівчина, — раптом голосно сказав Ісак.

Усі обернулися на нього. Він одразу ж почервонів, як буряк, наче бовкнув щось непристойне.

— Дівчина! — обурено скрикнула Катті. — Виходить, я закохалася в дівчину?

І тут уже навіть Плиска всміхнулася.

— До побачення, — сказала вона, коли я рушила до дверей.

Я була така стомлена, що мало не звалилася додолу, як їхала жорствяною стежкою до будинку. Все перед очима ніби розпливалося. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Здавалось, ніби я не спала щонайменше тиждень. Але тепер усе буде спокійніше. Тепер я буду слухняною тихою дівчинкою, якої ніхто не помічатиме і якій усі дадуть спокій. Єдине, що її відрізнятиме від інших, то це її незвичне ім’я Симона. Я сидітиму крячкою на уроках і правильно відповідатиму на більшість запитань, і вже ніхто й ніколи більше не назве мене брехухою, зіпакою і нечупарою. Куріння крадькома і та бісова гоп-компанія з повітки канули в небуття. Іноді я, може, ходитиму з Ісаком у кіно на який-небудь «Танець-спалах», потемки стискатиму його руку й відчуватиму його прохолодні губи.

Овва, нічого такого не буде!

— Ґрррррррррр! — долинуло раптом десь із-під моїх ніг. Я спіткнулася об щось велике й кошлате, що розляглося на ґанку, і ледве не впала. На мене кинулася закудлана, смердюча, зателепана брудом звірюка і так уперлася в мої груди своїми сильними лаписьками, що повалила на квітник, де гули джмелі. А там заходилася тицятися смердотною мордою мені в обличчя і злизувати з мене своїм шорстким, як мачула, язиком усю мою машкару, а потім відвернулася задом і хвисьнула мені по вуху коростявим хвостом.

— Кільрой! — заверещала я. — Невже це ти, мурзатий волоцюго? По яких таких смітниках ти валандався, що так смердиш?

Він нічого не відповідав. Я не могла вийти з дива. Як він протримався цілий тиждень? Де здобував собі їжу? Де спав цими холодними, мокрими, жахливими ночами? Та все-таки це він, навіть коли мало що лишилося від його білосніжної блискучої шерсті та елегантної ходи.

Я качалася з ним по газону і запускала пальці в його закудлану бруднючу шерсть. А він скавчав, гавкав і махав хвостом від радості й гордості, що винюхав наш будинок у Чютагейті.

Потім ми увірвалися в будинок.

— Мамо, Інґве, дідусю! Кільрой повернувся! — закричала я.

І ми всі обступили Кільроя. Заходилися обмацувати лапи, живіт і спину, щоб перевірити, чи все ціле. Заглянули йому в горло, щоб пересвідчитися, що воно не набрякло. Однак ми не виявили нічого поганого, крім подряпини на лівому вусі.

— З ким це ти, поганцю, скубався? — спитала я.

Він тільки засоромлено дзявкнув.

— Його треба скупати. Він не дуже гарно пахне, — сказав Інґве.

Я повела Кільроя у ванну кімнату, поставила під душ, помила шампунем, сполоснула й витерла. А потім розчісувала йому шерсть, аж поки вона знов заблищала. Він тільки задоволено повискував.