Читать «Диваки і зануди» онлайн - страница 38

Після цього вона мене відпустила.

Отже, вчителька прийде до нас додому і поговорить з мамою. Як мовиться, від себе не втечеш.

Йо-йой!

Дев'ятий розділ

у якому Плиска вислуховує скарги,

до мами приходить несправжня натурниця,

Інґве дещо розуміє,

і розходжується гроза

Вона з'явилася о четвертій годині.

Черепашою ходою, у світлому плащі з хутряним коміром і квітчастою парасолькою Плиска спиналася на пагорб. Раз по раз вона позирала на небо, де купчилися чорні, як мара, хмари, схожі на товстих похмурих чиновників на похороні.

Я помітила її ще здалеку зі свого сховку в кущі ялівцю. Від довгого очікування в мене змерзли ноги. Я вирішила підслухати, про що буде розмова. Може, мені доведеться втрутитися.

Вона невпевнено зупинилася біля нашої хвіртки, перед якою Інґве поставив свій пом’ятий «Фіат», і кинула оком у бік нашого непоказного будинку.

Аж тут у просвіті живоплоту вона побачила Аксельсона. Той саме прибивав молотком дашки на свої безголові вулики.

— Вибачте! — крикнула Плиска.

— Що вам треба? — голосно спитав Аксельсон, переставши стукати молотком.

— Скажіть, будь ласка, чи не в цьому будинку живе родина Кролів? — гукнула Плиска.

— Ви з лікарні? — лукаво поцікавився Аксельсон.

— З якої лікарні? — сторопіла Плиска.

— Може, ви прийшли забрати того божевільного діда?

— Якого діда? — ще більше торопіла вона.

— Того, що оселився тут кілька днів тому. Знаєте, пані, що на ньому було? Чорні жіночі чоботи й довгі кальсони! Стояв і тарабанив у двері о шостій ранку так, що всіх побудив! — викрикнув Аксельсон, побагровівши на обличчі. — А вночі грає на віолончелі!

— Вибачте, у мене до них інша справа, — сказала Плиска, поправляючи білий плащ, що дуже скидався на медичний халат. А потім труснула парасолькою, наче то був термометр, з якого годилося збити температуру.

— То, може, ви зі страхової агенції? — спитав Аксельсон, мовби розгадував якогось кросворда, і брудними руками вчепився у Плисчин світлий плащ.

— Моя справа… — почала вона.

— Може, ви прийшли глянути, що він тут накоїв?

— Той дід? — чемно спитала Плиска.

— Та де! Той, що ходить в капелюсі. Він живе з дочкою того божевільного діда.

— І що ж він накоїв? — розпитувала Плиска далі.

— Що він накоїв?! — спалахнув Аксельсон. — Він увірвався своїм авто у мій сад, як на танку! Спершу протаранив живопліт, а потім став їздити по газону і поваляв мої вулики! Дідько, а не чоловік! Але це йому боком вилізе!

Аксельсон намагався переконати Плиску зайти до нього на подвір’я і самій побачити, що Інґве накоїв із його садом, вуликами і поручнями на ґанку.

— Мені жаль, — сказала вона, тримаючись рукою за гілля поламаного живоплоту. — Я не зі страхової агенції.

Аксельсон наморщив лоба. Але потім його обличчя засяяло.

— Хлопчисько! — скрикнув він. — Ви прийшли через того хлопчиська!

Плиска кивнула головою, дивуючись Аксельсоновою проникливістю. А я відчула, як у мене крижаніють ноги.